Петро злякано позадкував, дивлячись на розлюченого гостя з абсолютно дитячим нерозумінням.
— Що таке? Я… я не розумію, про що ти, — жалібно пробурмотів він, намагаючись сховатися за дверима.
Але Антон не дав йому цього зробити. Він грубо штовхнув старого плечем і ввалився до тісної, убогої кімнатки.
— Ти думаєш, що ти кращий за мене?! Що ти міг дати їй?! Ти просто хворий старий ідіот!
Петро почав сильно затинатися, його руки затряслися. Він злякано белькотів:
— Петро хороший… Петро нічого не знає… Я не винен, не бий…
Проте Антон уже нічого не чув. Осліплений гнівом, він міцно схопив діда за вилоги старого піджака і з силою притиснув до стіни.
— Ти за все мені відповіси! За кожну мою сльозу! — прогарчав чоловік просто в обличчя переляканому Петру.
І саме в цю напружену, критичну секунду знадвору пролунав різкий, владний жіночий голос:
— Ану відпусти його зараз же! Припини, я кому сказала!
Це була сусідка, Марія Іванівна. Почувши дикі крики серед ночі, жінка вискочила зі своєї хати просто в накинутій поверх нічної сорочки теплій хустці. Її обличчя розчервонілося від хвилювання та обурення.
— Що ти виробляєш, Антоне?! Тобі зовсім повилазило?! — рішуче наступала вона на молодого чоловіка. — Не смій чіпати старого Петра! Він же беззахисний, мов мала дитина! Мухи за все життя не скривдив!
Антон важко дихав, але хватку послабив. Він повільно обернувся до сусідки. Марія Іванівна дивилася на нього з такою материнською суворістю і сталевою рішучістю, що він мимоволі розгубився, і його гнів почав швидко згасати.
— Та він же… він зруйнував мою сім’ю! Забрав у мене все! — відчайдушно, майже зі сльозами в голосі, вигукнув чоловік.
— І що тепер? Думаєш, якщо ти придушиш хвору людину, то склеїш розбите корито? — суворо відрізала сусідка. — Охолонь негайно!
— Нехай знає, що я нічого не пробачаю! — прокричав Антон, хоча сили вже покидали його. — Варя мені з ним зрадила! А як інакше дитина могла вдатися в нього?! Може, він напав на неї?!
Марія Іванівна раптом перестала кричати. Вона важко, дуже сумно зітхнула і похитала головою.
— Ох, Антоне, Антоне… Який же ти ще сліпий дурень, — тихо промовила вона. — Ходімо до мене. Я заварю чаю з м’ятою і розкажу тобі таке про цього Петра, від чого ти сам собі місця не знайдеш. А ти, Петрусю, зачини двері і лягай спати, не бійся, — лагідно кивнула вона переляканому сусідові.
Марія Іванівна міцно взяла ошелешеного Антона під руку і повела до своєї чепурної хати. Усередині пахло сушеними травами, яблуками та спокоєм. На побілених стінах висіли старовинні вишиті рушники, а під ними — десятки чорно-білих фотографій у дерев’яних рамкових карнизах, які мовчки зберігали історію її родини та всього села.
Антон незграбно переступив поріг. Він почувався ніяково і неймовірно пригнічено, але водночас йому було приємно, що в цю темну хвилину хоч хтось проявив до нього краплину людської турботи.
— Сідай ось тут, біля столу, — тихо сказала жінка, вказуючи на старе, але зручне крісло, оббите квітчастою тканиною. — Зараз заварю міцного чаю з чебрецем та м’ятою. Це допоможе тобі трохи зібрати думки до купи.
Антон слухняно сів, важко схрестивши згрубілі руки на грудях. Ще годину тому він би налив собі горілки, але зараз у голові й без того стояла густа, в’язка тумана. Сусідка швидко поралася біля плити і невдовзі повернулася з пузатим керамічним чайником та двома горнятками. Вона неквапливо налила гарячий напій, і густий, духмяний пар піднявся вгору, створюючи в повітрі легкий серпанок затишку.
— Знаєш, синку, — повільно почала Марія Іванівна, сідаючи навпроти і пильно дивлячись йому у вічі. — Дядько Петро далеко не такий дурник, яким здається на перший погляд і яким його вважає половина села. У нього своя, дуже страшна історія.
Антон здивовано звів брови. Він аж ніяк не очікував почути щось подібне. Усе своє свідоме життя він вважав Петра просто місцевим божевільним, диваком, який був хворим на голову від самого народження.
— Тридцять років тому він був зовсім іншим чоловіком: ставним, хазяйновитим, мав чудову родину, — сумно продовжувала жінка, гріючи зморшкуваті руки об горнятко. — Але його кохана дружина, красуня Настя, раптом дуже тяжко захворіла. Петро світ за очі кидався, продавав усе, що міг, робив неможливе, аби її врятувати. Але та клята хвороба виявилася сильнішою за будь-які гроші та молитви.
Увага Антона миттєво загострилася. Він мимоволі нахилився ближче до столу, боячись пропустити бодай одне слово сусідки.
— Настя дуже довго мучилася, — зітхнула бабуся, змахуючи невидиму сльозинку. — І зрештою її не стало. Це горе просто розчавило Петра. Він зламався, як суха гілка на вітрі. Чоловік абсолютно опустив руки, збожеволів від туги і вже не міг доглядати за їхнім немовлям. Тоді рідна сестра покійної Насті, Лариса, забрала маленького хлопчика до себе на виховання і назавжди повезла його в місто.
Антон перестав дихати. Його серце зробило шалений кульбіт і, здавалося, зупинилося.
Він не міг повірити власним вухам. Лариса. Тітка Лариса.
Саме так звали жінку, яка замінила йому матір, у якої він виріс у Києві. У його голові блискавкою пронеслися розповіді тітки з далекого дитинства про те, як його рідна мама колись довго боролася з тяжкою недугою і згодом покинула цей світ.
— Більше я про них нічого не чула, — спокійно вела далі Марія Іванівна, не помічаючи шоку на обличчі співрозмовника. — У селі ніхто достеменно не знав, як склалася доля тієї дитини. Але мені завжди було до сліз шкода Петра. Він втратив усе: сім’ю, розум, сенс існування. Від того великого горя він і став таким… блаженним.
Антон сидів, немов уражений громом. У його свідомості, як у гігантському пазлі, почали блискавично складатися розрізнені шматочки.
Лариса. Історія старого Петра. Широкуватий ніс. Ті самі великі очі. І ці дві здоровенні родимки на правій щоці! Усе збігалося до найдрібніших деталей. Це було настільки неймовірно, що здавалося сюжетом якогось драматичного фільму, а не його власним життям.
— Зачекайте… — прошепотів він побілілими губами, хапаючись за край столу. — Це ж я… Це я виріс у місті з тіткою Ларисою.
Тепер уже Марія Іванівна подивилася на нього з широко розплющеними очима. Чашка в її руках ледь помітно здригнулася.
— Вона завжди казала, що моя мама колись жила в цьому селі, — голос Антона зривався на хрип. — Але я ніколи не знав жодних подробиць. Тітка уникала цих розмов…