Він розгублено потер обличчя долонями, немов намагаючись стерти це відчуття абсолютної нереальності. Але факти вперто кричали про одне: він сам був носієм цієї генетики.
— Виходить… виходить, що я і є той самий хлопчик? Я — син Петра? — з відчаєм і надією запитав він.
Старенька повільно ствердно кивнула, в її очах блиснули сльози.
— Схоже на те, синку. Я не можу стверджувати на всі сто відсотків, але серце підказує, що все саме так. Тепер я бачу Настині риси в твоєму обличчі.
Антон заплющив очі і зціпив зуби. Спогади про дитинство накрили його з головою. Тітка Лариса була неймовірно доброю, але завжди ставала мовчазною, коли мова заходила про батька. Вона казала лише: “Твоя мама сильно хворіла, і нам довелося переїхати”.
— Це просто не вкладається в голові, — простогнав чоловік, хапаючись за волосся.
— Я розумію, дитино, що це важко осягнути, — Марія Іванівна лагідно поклала свою теплу долоню на його руку. — Але часом доля виплітає такі складні, химерні візерунки, що ми навіть не підозрюємо, як міцно пов’язані з тими, кого цураємося. Ти пий чай, пий. Тобі треба заспокоїтися.
Антон на автопілоті підняв чашку і зробив великий ковток. Гарячий напій обпік горло, але всередині чоловік почувався абсолютно розбитим і спустошеним. Страшна, невідворотна істина вдарила його під дих.
Значить… Варвара ніколи йому не зраджувала! Вона була абсолютно чистою перед ним! Його маленька донечка, його кровинка, просто успадкувала родові риси свого дідуся по батьковій лінії! А він… Що він наробив?! Через власну тупість, через сільські плітки і хворобливі ревнощі він викинув найрідніших людей на вулицю, в холод і ніч! Відчув себе монстром, який власноруч зруйнував своє єдине щастя.
— А що ж тепер робити з… батьком? З Петром? — тихо запитав він, відчуваючи, як до горла підкочується клубок. — Як мені з ним говорити? Я б розпитав його, але ж він половини не розуміє.
— А ти просто спробуй, — примружилася Марія Іванівна, сумно посміхаючись. — Поговори з ним серцем, а не розумом. Хоча, по правді кажучи, він давно вже мертвий для цього світу. Його душа завмерла того дня, коли не стало дружини. Але, можливо, ти зможеш його розбудити.
Ніч минула як у маренні. Антон прокинувся пізно, коли сонце вже високо стояло над селом. Була субота. Голова розколювалася від болю — чи то від пережитого стресу, чи то як нагадування про вчорашній зрив. Але думки, навпаки, були кришталево чистими. Розмова з Марією Іванівною назавжди змінила його.
Він рвучко підвівся з ліжка, вмився крижаною водою з колодязя і, зібравши всю свою мужність у кулак, вийшов з двору.
Дорога до хати Петра, яка ще вчора здавалася такою короткою, тепер розтягнулася на кілометри. Антон ішов повільно, занурений у вир своїх роздумів. Він намагався уявити, як пройде їхня зустріч, що він скаже людині, яку все життя вважав чужою і якій вчора ледь не завдав шкоди. Серце гупало в грудях так сильно, що відлунювало у скронях. Він не знав, чого чекати від цієї сповіді, але розумів: шляху назад уже немає.
Коли Антон нарешті підійшов до перекошеної хвіртки старого Петра, його знову охопило сильне хвилювання. Подвір’я, яке ще вчора здавалося йому лігвом ворога, тепер виглядало просто занедбаним клаптиком землі самотньої, глибоко нещасної людини. Чоловік глибоко вдихнув прохолодне осіннє повітря і нерішуче постукав у старі, потерті двері.
За мить вони тихенько скрипнули і прочинилися. Петро стояв на порозі, міцно вчепившись за одвірок. Він виглядав ще більш виснаженим, ніж учора: обличчя змарніло, а в блукаючих очах застиг німий переляк, немов він побачив привида чи чекав нових стусанів.
— Ти це… вибач мені за вчорашнє, — тихо, опустивши очі, промовив Антон, намагаючись заспокоїти і себе, і старого. — Я був сліпий від люті і п’яний. Я тебе більше пальцем не торкнуся, клянусь. Я просто хочу поговорити.
Петро недовірливо закліпав світлими віями, але повільно кивнув і, човгаючи старими капцями, вийшов на дерев’яний ґанок. Він обережно присів на сходинку, зіщулившись від прохолоди. Антон важко опустився поруч. Між ними повисла густа, напружена тиша, сповнена несказаних слів і багаторічного болю.
— Мене Антоном звати, — нарешті порушив мовчанку молодий чоловік. Його голос ледь помітно тремтів. — Я цієї ночі дізнався від сусідки, Марії Іванівни… Вона розповіла мені про Настю. І про те, що я — той самий хлопчик, якого колись давно забрала до Києва тітка Лариса.
Він зробив паузу, ковтаючи клубок у горлі, і повернувся до старого:
— Я син Насті. І твій син.
Ці слова, здавалося, зависли в ранковому повітрі. Старий Петро різко підняв голову і подивився на Антона так, ніби бачив його вперше в житті. Він не вимовив жодного звуку, але в його великих, завжди розгублених очах раптом спалахнули такі глибокі, справжні почуття: шок, невіра, а потім — боязка, неймовірна радість. Погляд Петра миттєво затуманився слізьми, він ніби чекав, що Антон зараз розсміється і скаже, що це жорстокий жарт.
— У моєї донечки, маленької Риточки, на правій щічці є дві великі родимки. Точнісінько такі самі, як у тебе, — продовжував Антон, і по його неголеній щоці скотилася скупа чоловіча сльоза. — Я, дурень, наслухався пліток і думав, що Варя мені з тобою зрадила. Через це я вигнав їх із хати. А ти… ти виявився рідним дідом моєї дитини.