— Він категорично не для прилаштування, — швидко, ніби зачитуючи вирок, відрізала кураторка. — Це списаний службовий пес. Бельгійська вівчарка, малінуа. Працював у штурмових групах спецпризначення. Зараз він в ізоляторі суворого утримання. Нам краще не затримуватися біля його сектора, він дуже гостро реагує на чужинців.
Але Максим не поспішав. Він відчув дивний, незрозумілий потяг до цього місця. Ніби цей важкий, хрипкий рик прорвався крізь усі бар’єри, сягнув просто йому в грудну клітку і болісно торкнувся чогось живого. У цьому лютому звуці був сконцентрований абсолютний біль. Сирий, темний, знайомий до дрижаків у руках. Максим важко ковтнув сухий клубок, що раптом підступив до горла.
— Не хвилюйся, — поспішно додала Оксана, абсолютно неправильно витлумачивши його раптове мовчання. — Ти до його вольєра навіть близько не підійдеш. У нього подвійні ґрати. Ми йдемо далі, до наших добряків-лабрадорів.
Вони рушили вперед, минаючи ряди чистих, світлих кліток. Але Максим ніяк не міг позбутися нав’язливого відчуття, що там, позаду, за товстими ґратами ізолятора, у суцільній темряві на нього чекає хтось, хто дивиться в таке саме чорне, безнадійне дзеркало долі.
Трохи попереду почулися чоловічі голоси. Судячи з різкого запаху дешевих сигарет, який змішався з ароматом розчинної кави, та специфічного сленгу, це були працівники техперсоналу або місцеві кінологи. Вони стояли біля відчинених дверей підсобки.
— Тор знову з самого ранку дах зривав, — похмуро буркнув один із чоловіків, брязкаючи металевими карабінами.
— Прути у вольєрі гнув зубами, як той пластилін, — нервово додав інший. — Слухай, це вже не пес, це якась міна уповільненої дії. Його треба було списати остаточно ще пів року тому, а не мучити тут у клітці.
— Та наш директор уперся рогом: каже — це герой, ветеран, заслужений працівник… А те, що цей “ветеран” учора ледь Сашкові руку не зламав через сітку, то це, виявляється, робочі моменти!
Оксана голосно, з явним докором грюкнула дверима перехідного тамбура.
— Хлопці, ви можете свої робочі наради проводити трохи тихіше? У нас взагалі-то відвідувачі.
Чоловіки миттєво замовкли, але густа, неприємна напруга залишилася висіти в прохолодному повітрі коридору. Максим раптом зупинився.
— Тор, — повільно вимовив він у тишу. Це коротке ім’я лягло на язик важко і різко, немов пістолетний постріл.
Оксана важко зітхнула, розуміючи, що гість почув занадто багато.
— Так. Його звати Тор. Бельгійська вівчарка. Колишній штурмовий пес високого класу.
— Настільки небезпечний? — Максим звів свої незрячі, сховані за темними окулярами очі в той бік, звідки долинали розмови кінологів.
— Надзвичайно, — чесно зізналася кураторка.
— Що саме з ним трапилося там? — голос Максима став ще тихішим, але вимогливим.
Вона нервово видихнула. Відкрутитися стандартними фразами вже не вийде.
— Тор був справжньою елітою. Працював у найкращих групах спецпризначення. Пошук, затримання озброєних злочинців, робота в зоні підвищеного ризику… Але трохи більше року тому трапилася трагедія. Його провідник, його єдина людина, загинув на розтяжці. Тор у той момент був поруч, працював на випередження. Пес дивом вижив, отримав контузію, але… він невідворотно змінився.
Голос Оксани впав майже до шепоту, ніби вона боялася, що собака її почує.
— Він став агресивним. Максимально територіальним. Він буквально не підпускає до себе жодної живої душі. Ми змушені тримати його в найдальшому блоці, бо директор центру заборонив процедуру евтаназії. Керівництво вважає, що пес має повне право дожити свій вік у теплі за всі свої заслуги. Але, якщо відверто, це не життя. Це довічний карцер для тварини, яка звикла до свободи і роботи.
Максим мовчав, спираючись двома руками на тростину. Карцер. О, він чудово знав це всепоглинаюче відчуття. Його власна київська квартира, де він годинами сидів у кріслі, слухаючи звуки вулиці, часом здавалася йому саме таким карцером. Бетонною коробкою для списаного матеріалу.
— Я чув його голос хвилину тому, — нарешті тихо сказав Максим. — Той лютий гавкіт. Це була не просто злість, Оксано.
— Максиме, повір моєму досвіду, — Оксана обережно поклала руку йому на плече, намагаючись скерувати його рух далі по коридору. — Тор кидався на кожного спеціаліста, хто ризикував підійти ближче ніж на три метри до його ґрат. Те, що ти щойно чув — це класичне, жорстке попередження перед блискавичною атакою. Ходімо звідси.