Напад розпочався за три хвилини. Два темні мікроавтобуси з вимкненими фарами різко загальмували на гостьовій парковці комплексу. З них горохом посипалися міцні чоловіки з битами та зброєю. Вони не намагалися діяти тихо. Їхньою метою було залякати, влаштувати показовий розгром, який би став уроком для всіх інших.
Але вони не врахували одного: Максим витратив останні дні на те, щоб перетворити цей мирний котедж на справжню тактичну пастку. Назар заздалегідь підключився до електрощитової та систем безпеки комплексу. Команда знала про кожен крок нападників ще до того, як ті ступили на газон.
— Гасимо світло, — скомандував Максим.
У ту ж мить усі вуличні ліхтарі на парковці та світло у вікнах котеджів миттєво згасли, зануривши територію в непроглядну, чорну темряву. Нападники розгублено завмерли, раптом ставши абсолютно сліпими в чужому лісі. Натомість Максим та його бійці, опустивши на очі прилади нічного бачення, рухалися як привиди.
Вони робили це сотні разів під час нічних рейдів: ближній бій, швидка і безшумна нейтралізація цілей. Максим “вимкнув” першого бойовика з холодною ефективністю — зробив різку підсічку і наніс точний больовий удар, який відправив нападника в глибокий нокаут ще до того, як його тіло торкнулося землі. Остап і Ігор працювали поруч, віртуозно використовуючи прийоми рукопашного бою, перехоплюючи руки зі зброєю та направляючи інерцію самих бандитів проти них.
Пролунало кілька хаотичних пострілів у повітря. Бандити панікували, стріляючи наосліп. Максим ковзав крізь цей хаос, немов тінь. Він перехопив руку чергового нападника і з силою втиснув його обличчям у капот мікроавтобуса, миттєво заклацнувши на його зап’ястях пластикові тактичні стяжки.
— Працює Служба Безпеки! ДБР! Зброю на землю! Всім лежати!
Голос, підсилений потужним мегафоном, розірвав нічну темряву. Слідчий Валерій Гриценко, офіцерка Ольга Вовк та десяток повністю екіпірованих бійців спецназу увірвалися на парковку. Сліпучі промені тактичних ліхтарів розрізали морок. Залишки бойовиків Соболя, усвідомивши, що вони в глухому оточенні і безнадійно програють у підготовці, миттєво покидали зброю і попадали лицем у холодний асфальт.
Усе закінчилося за лічені хвилини. Поки спецпризначенці пакували нападників, Валерій Гриценко підійшов до Максима, який спокійно знімав прилад нічного бачення.
— Ви ж знали, що вони прийдуть саме сюди цієї ночі, — ствердно сказав слідчий.
— Я припускав такий варіант, — рівно відповів Максим. — Тому й скинув вам ці координати ще вдень.
— Ви використали себе і своїх людей як живу наживку.
— Я використав нас як беззаперечну доказову базу. Кожен із цих “героїв” тепер піде за замах на вбивство, збройний напад та участь в організованому злочинному угрупованні. До речі, ви легко виведете їх на верхівку. А привів їх сюди особисто Денис Крупка. Я бачив його обличчя за кермом другого мікроавтобуса, він сподівався відсидітися за спинами своїх «торпед».
Гриценко похитав головою, але на його обличчі проступила скупа, майже дружня посмішка.
— Ви або дуже сміливий чоловік, Захарченко, або абсолютно божевільний.
— Я просто батько, — тихо відповів Максим, дивлячись у той бік, куди поїхала машина з його сином.
Наступного ранку розпочалася фінальна фаза — масові арешти. Слідчі Державного бюро розслідувань спільно з оперативниками Служби безпеки України провели серію синхронних обшуків по всій області.
Леоніда Соболя затримали на світанку в його елітному маєтку за триметровим парканом під Києвом. Полковника Карпенка вивели в кайданках прямо з його розкішного службового кабінету, на очах у підлеглих.
А от Денис Крупка, усвідомивши, що його імперія безповоротно руйнується і попереду маячить років двадцять за ґратами, зробив дуже передбачувану і дурну помилку. Він спробував втекти. Денис встиг проїхати трасою в напрямку західного кордону близько ста кілометрів, перш ніж його “удача” остаточно вичерпалася. Максим і слідчий Гриценко передбачили цей сценарій ще з вечора, розіславши орієнтування по всіх блокпостах.
Коли чорний позашляховик спробував прорватися через поліцейський кордон поблизу Житомира, пастка закрилася. Крупка намагався чинити опір, але спецпризначенці не мали часу на довгі вмовляння. Його жорстко, але професійно витягли з салону і втиснули обличчям у холодний ранковий асфальт.
Максим спостерігав за цією розв’язкою з командного автомобіля, де поруч сиділа Ольга Вовк.
— Це всі, — з полегшенням видихнула офіцерка, закриваючи оперативну теку. — Вся їхня верхівка, від першого до останнього. Ви вичистили авгієві стайні, Захарченко.
Але Максим знав, що залишилася ще одна, найважливіша справа, заради якої все це починалося. По обіді він повернувся до Боярки разом із Тарасом та Остапом. Вони під’їхали до знайомого будинку. Олена якраз складала речі в картонні коробки, готуючись до переїзду.
— Максиме… — тихо видихнула вона, побачивши його на порозі. Вона виглядала зовсім інакше. З її очей зник той тваринний, паралізуючий страх, що отруював її останні місяці. Його місце зайняла обережна, але світла надія. — Я бачила новини. Це правда? Все справді закінчилося?
— Закінчилося, — кивнув він, переступаючи поріг. — Денис у слідчому ізоляторі спецслужби. Йому висунуть звинувачення за те, що він зробив із Матвієм, а також за створення злочинного угруповання та ще за добрий десяток статей. Він звідти не вийде. Ніколи.
Олена безсило опустилася на стілець, закривши обличчя долонями. Її плечі здригалися від беззвучних сліз полегшення.
— Пробач мені, Максиме. Я мала краще захищати нашого сина. Я мала не мовчати…
— Ти робила все, що могла, перебуваючи в нестерпних умовах і під страшним тиском, — м’яко, але твердо зупинив її Максим. — Не звинувачуй себе. Тепер це в минулому. Ви в безпеці.
— А що буде далі? — спитала вона, витираючи сльози. — Я маю на увазі… з опікою, з нами.
Максим багато думав про це в безсонні ночі.
— Я повертаюся на передову, бо маю закінчити свою ротацію. Але вона добігає кінця через три місяці. Після цього я подаю рапорт на переведення.