Охоронці Соболя напружилися. Атмосфера в кабінці стала густою, як смола. Їхні руки одночасно і синхронно потягнулися під піджаки, де ховалася зброя. Максим навіть не поворухнувся.
— Тільки-но ви дістанете свою зброю, — абсолютно спокійно попередив він, — як станете головними зірками інтернету. Назаре, покажи їм.
У ту ж мить на всіх екранах у ресторані — на великій плазмі над барною стійкою, на телевізорах у залах — раптом зникла спортивна трансляція. Замість неї з’явилося чітке зображення з камер спостереження закладу. Було ідеально видно їхню VIP-кабінку, зблідлого Соболя і руки його бойовиків, що завмерли під куртками.
Назар не просто зламав внутрішню мережу, він вивів цю трансляцію на кілька популярних платформ одночасно. За цим уже спостерігали тисячі людей онлайн. Щелепи Соболя міцно стиснулися від безсилої люті та усвідомлення власної поразки.
— Вимкни це негайно, — просичав він.
— Тільки коли ми договоримо, — відрізав Максим, підводячись. — Отже, розклад такий. Вашій кримінальній організації кінець. Слідчі групи вже формують ордери. Ви можете спробувати піти на співпрацю зі слідством і, можливо, колись ще побачите небо без решіток. Або можете спробувати воювати — і тоді я особисто простежу, щоб вам дали максимальний термін.
— А що з моїм племінником? — запитав Соболь, нервово ковтаючи слину.
— Денис відповість за законною процедурою. Але якщо він хоч на метр наблизиться до мого сина чи колишньої дружини… Якщо він хоча б подумає про помсту — я його дістану. Ви мене чудово зрозуміли.
Вперше за всю розмову в очах кримінального авторитета майнуло щось схоже на щирий страх і повагу.
— А, і ще одне, — кинув Максим, роблячи крок до виходу. — Передайте полковнику Карпенку, що його кар’єра офіційно завершена. Завтра вранці за ним прийдуть з управління внутрішньої безпеки.
Максим вийшов із ресторану «Старий мисливець», відчуваючи спиною важкі, пропалені ненавистю погляди. Він щойно розворушив гніздо отруйних змій, розставивши всі крапки над «і». Тепер хід був за ними.
Відповідь від криміналітету не забарилася. Вона надійшла рівно о другій ночі.
Максим перебував у своєму номері в екокомплексі «Затишний бір», Матвій мирно сопів на сусідньому ліжку, міцно обіймаючи подаровану подушку. Раптом голос Назара різко прорізався крізь тишу в тактичній рації:
— Командире, фіксую рух. Кілька автомобілів на великій швидкості наближаються до нашої позиції з боку траси. Щонайменше десяток осіб. Схоже, вони всі озброєні.
Максим почав діяти ще до того, як Назар закінчив фразу. Він обережно, але швидко підхопив Матвія на руки. Хлопчик здригнувся і прокинувся, кліпаючи заспаними очима. Максим переніс його до суміжного номера, де вже чекав повністю екіпірований Тарас.
— Забирай малого, — глухо, але безапеляційно наказав Максим. — Вези його на безпечну квартиру до Антона в Київ. Негайно, лісовою дорогою.
— Тату? — голос Матвія затремтів від переляку. — Що відбувається?
— Усе добре, синку. Дядько Тарас зараз відвезе тебе в дуже безпечне місце. А мені треба закінчити одну важливу дорослу справу. Я приїду до тебе ще до сніданку.
Тарас не ставив зайвих запитань. Надійно загорнувши хлопчика в теплий плед, він безшумно зник через чорний хід котеджу, швидко рухаючись до підготовленого позашляховика евакуації. Коли звук їхнього двигуна розчинився в шумі вітру, Максим повернувся до решти команди.
— Вони йдуть напролом, вирішили взяти нас нахрапом, — сказав він, перевіряючи кріплення на розвантажувальному жилеті. — Остапе, Ігоре — ми приймаємо їх тут. Але працюємо максимально чисто. Жодних летальних пострілів. Ця нечисть має постати перед судом і отримати максимальні терміни, а не перетворитися на «мучеників».
— Ти в цьому впевнений? — похмуро запитав Ігор, розминаючи широкі плечі. — Бо вони явно приїхали не піцу з нами їсти.
— Я впевнений. Ми професійні військові, а не вуличні кати. Назаре, ти готовий?
— Чекаю на твою команду, — відгукнувся кіберспеціаліст зі свого укриття на другому поверсі.