У слухавці почувся гуркіт дверей, що відчинилися. Хтось вирвав телефон із дитячих рук. На лінію вийшов чоловічий голос — густий, нахабний і просякнутий абсолютною безкарністю.
— Ти чув малого, вояко. Я тепер тут головний. Це Боярка, це моя територія. Приїжджай, якщо такий сміливий. І я швидко покажу тобі, що буває з героями, які сунуть свого носа в чужу сім’ю.
Зв’язок різко обірвався.
Максим не пам’ятав, як вийшов із бункера. Він пам’ятав лише те, як мить тому дивився на темний екран телефону, а тепер стояв перед столом свого командира, майора Дмитра Шевченка. Його голос лунав абсолютно монотонно, попри лють, що кислотою випалювала вени.
— Пане майоре, мені потрібна термінова відпустка за сімейними обставинами. Життю мого сина загрожує небезпека.
Шевченко підвів погляд від тактичних карт. Він був досвідченим офіцером, який з 2014 року бачив усі можливі відтінки людського болю. Він миттєво впізнав цей вираз очей Захарченка. Це був погляд хижака за секунду до того, як він розірве горлянку.
— Доповідай, — коротко наказав майор.
Максим виклав суть, жодного разу не підвищивши голос і не дозволивши емоціям взяти гору над фактами. Коли він закінчив, Шевченко відкинувся на спинку стільця, і його обличчя стало похмурим.
— Ти ж розумієш, командире групи, що саме ти зараз збираєшся там зробити?
— Так точно.
Шевченко мовчав довгу хвилину, вивчаючи свого найкращого бійця. Потім потягнувся до рації.
— Черговий. Підготуйте наказ на відрядження. І покличте мені старшого сержанта Тараса Коваля.
За двадцять хвилин Тарас зайшов до приміщення разом із Остапом, Ігорем та Назаром. Це була бойова сім’я Максима. Чоловіки, які прикривали йому спину в найгарячіших точках, з якими він ділив останній ковток води і до яких мав абсолютну довіру.
— Панове, — почав майор Шевченко. — У Граніта виникла надзвичайна ситуація з сином. Я підписую йому відпустку з цієї хвилини.
Він зробив паузу, обвівши важким поглядом кожного бійця.
— І я також даю відпустку всім вам. Ви їдете з ним.
Остап зробив крок уперед:
— Командире, ми не писали жодних рапортів…
— Я чудово знаю, чого ви не писали, — різко обірвав його майор. — І я ще краще знаю, що ви б поїхали за ним навіть у пекло без жодних наказів. Тому зробимо це офіційно: десять днів відпустки для всієї групи. Ви їдете підтримати родину побратима.
Голос офіцера став жорстким, як кремінь:
— Але запам’ятайте одне. Ви залишаєтесь елітою цього підрозділу. Хоч би що там сталося — я чекаю, що ви діятимете філігранно. Без слідів. Без ганьби для честі мундира. Зробіть те, що мусить бути зроблено, але зробіть це чисто.
Невисловлене послання прочиталося миттєво: ніхто не має постраждати випадково, але справедливість має бути відновлена.
— Так точно, — відповіли вони в один голос.
Через три години Максим уже сидів на пасажирському сидінні важкого позашляховика, який ковтав кілометри траси, мчачи на захід, у бік Київщини. Зброя була надійно схована у спеціальних кейсах у багажнику. На обличчі кожного з бійців застиг знайомий холодний вираз — вираз професіоналів, які вирушають на найважливішу місію у своєму житті.