— Яка ситуація на місці? — порушив тишу Тарас, не відриваючи погляду від нічної траси.
Максим розблокував телефон, переглядаючи скупі дані, які встиг зібрати дорогою.
— Олена живе в Боярці. Тихе передмістя, соснові ліси, свіже повітря. Але зв’язалася вона з місцевим «діячем» на ім’я Денис Крупка.
Назар, спеціаліст із кіберрозвідки та зв’язку, вже розгорнув свій захищений ноутбук на задньому сидінні. Салон позашляховика освітився блідим світлом екрана.
— Дай мені трохи часу, командире. Подивимося, який цифровий слід залишив цей Крупка.
Кілька годин під монотонний гуркіт коліс Назар творив свою магію, занурюючись у відкриті та закриті національні реєстри. Те, що він накопав ближче до світанку, малювало вкрай похмуру картину.
— Цей Денис — не просто дрібний хуліган чи домашній тиран, — резюмував Назар, потираючи втомлені очі. — Він частина великої кримінальної екосистеми. За ним стоїть його дядько, Леонід Соболь. У певних колах відомий як «Лисий». Соболь тримає під контролем нелегальний видобуток піску, контрабанду, тіньові ринки та кілька напівлегальних будівельних схем у районі. Денис та його поплічники виконують роль силового крила: залякують конкурентів, вибивають борги.
— А що правоохоронці? — насупився Ігор. — Я ще з бази скинув анонімне повідомлення на гарячу лінію про загрозу життю дитини.
— Можеш про це забути, — похитав головою Назар. — Керівник місцевого відділку поліції, такий собі полковник Карпенко, має дружину, яка є співзасновницею двох фірм, підконтрольних Соболю. За останні півтора року на Дениса Крупку двічі писали заяви про домашнє насильство та погрози. Обидві справи магічним чином загубилися в архівах. Жодних розслідувань. Місто куплене з потрохами.
Максим відчув, як холодний гнів остаточно витісняє залишки втоми. Це вже була не просто сімейна драма чи операція з порятунку сина. Перед ними розгорталася класична пухлина організованої злочинності, яка відчувала себе абсолютно безкарною.
— Зрозуміло, — тихо, але з металом у голосі вимовив Максим, дивлячись у темряву за вікном. — Значить, ми вирвемо цей бур’ян із корінням.
Вони дісталися столиці вдосвіта. Максим заздалегідь зв’язався зі своїм давнім товаришем по службі, Антоном. Після серйозного поранення Антон залишив армію і заснував власну охоронну компанію у Києві. Він чекав їх на в’їзді в місто з двома місткими позашляховиками без розпізнавальних знаків.
— Радий бачити тебе, Граніте, хоча привід і паскудний, — сказав Антон, міцно тиснучи руку Максиму. — Мої хлопці готові підстрахувати. Що вам потрібно?
— Тільки транспорт і безпечна логістика, — відповів Максим. — Ми впораємося самі. Не хочу підставляти твій легальний бізнес.
Колона рушила до Боярки. Місто зустріло їх ранковим туманом і запахом хвої. Максим спрямував машини повз залізничну станцію вглиб приватного сектора. Будинок Олени виявився охайним, обкладеним світлою цеглою, за високим парканом.
Горло Максима зрадливо стиснулося. Біля воріт у траві лежав покинутий дитячий самокат. У Матвія був такий самий, тільки менший, коли вони бачилися востаннє. Ця дрібна деталь вдарила сильніше за будь-яку кулю.
— Очі на 360, — тихо скомандував Тарас. — Темний елітний седан, метрів за п’ятдесят звідси. Всередині двоє.
Максим теж їх помітив. Спостерігачі. Крупка звик тримати свою «власність» під постійним контролем.
— Тарасе, Остапе — зі мною. Решта — тримайте периметр. Назаре, дай мені «пташку» в небо.
Поки Назар безшумно запускав комерційний розвідувальний дрон, Максим підійшов до хвіртки. Він не став дзвонити, а чітко й твердо постукав.
Двері будинку прочинилися, і на порозі з’явилася Олена. Вона виглядала вкрай виснаженою. Її колись блискуче волосся було тьмяним, а під очима залягли глибокі тіні. На вилиці виднілася жовтувата пляма — старий синець, який вона марно намагалася приховати товстим шаром косметики.
— Максиме? — її голос зірвався. Вона нервово озирнулася на вулицю, її очі розширилися від паніки. — Що ти тут робиш? Тобі не можна сюди… Денис…
Вона швидко вийшла на ґанок, щільно причинивши за собою двері.
— Де Матвій? — жорстко, без зайвих вступів запитав він.
— Він у школі. Максиме, благаю, поїдь. Ти не розумієш, із ким маєш справу. Ці люди… вони не зупиняться ні перед чим.
— Розкажи мені все. Зараз.
Олена обхопила себе за плечі тремтячими руками, ніби намагаючись зігрітися в цей прохолодний ранок.
— Спочатку все було інакше. Денис здавався успішним підприємцем, турботливим… Але щойно ми розписалися, його ніби підмінили. Коли я зрозуміла, чим він і його дядько насправді заробляють, було пізно. Він сказав, що якщо я писну комусь хоч слово або спробую подати на розлучення, вони покалічать Матвія. Я бачила, Максиме… Я бачила, як безслідно зникають люди, які стають їм на шляху.
Сльози безсило покотилися її щоками.
— Як давно він підіймає руку на мого сина? — голос Максима став небезпечно тихим.