Але пес продовжував тремтіти в кутку, аж поки капітан не сховав форму назад за дверцята шафи.
Пізніше того ж дня Максим вирішив перевірити свою страшну здогадку. Він дістав з шухляди стару портативну рацію. Не вмикаючи її на повну гучність, просто натиснув кнопку передачі сигналу.
Пшшш-кххх.
Характерний звук статичного шуму розрізав тишу кухні. Фантом підскочив, як ошпарений. Його кігті заскреготіли по ламінату в марних спробах знайти точку опори. Він кинувся у ванну кімнату і втиснувся у найвужчу щілину між стіною та пральною машиною. А коли на вулиці з гуркотом проїхав великий сміттєвоз, що нагадував звук важкого вибуху, пес заплющив очі і почав дрібно трястися.
Максим сів на кахельну підлогу поруч із ним.
— Хто ж так познущався з тебе, братику? — з болем прошепотів капітан.
Поведінка Фантома була класичною картиною важкого посттравматичного синдрому. Собака не боявся людей загалом. Він боявся форми. Він боявся рацій. Він чекав вибухів. Цей пес не просто зірвався з котушок на вулиці — його зламали на службі. Зрадили ті, кому він довіряв найбільше.
Увечері, коли Фантом нарешті заснув, здригаючись уві сні від примарних кошмарів, Максим розгорнув ту саму тоненьку теку з притулку. Кілька папірців. Розмиті фрази. Жодної конкретики.
— Це не особова справа, — процідив крізь зуби Захарченко. — Це груба зачистка слідів. Я дізнаюся правду, Фантоме. Обіцяю.
Наступного ранку Максим запаркував свій позашляховик біля Головного управління. Фантом залишився чекати в машині з прочиненими вікнами. Пес помітно нервував: специфічні запахи поліцейського паркінгу, вихлопні гази патрульних авто і звук кроків у берцях явно не додавали йому спокою.
В архіві управління на цокольному поверсі стояв стійкий запах старого паперу та дешевої кави. За скляною перегородкою нудьгував молодий лейтенант, клацаючи мишкою.
— Доброго дня. Мені потрібна повна виписка з особової справи службового собаки, номер чіпа 9844, позивний «Фантом», — Максим просунув своє посвідчення у віконце.
Лейтенант байдуже кивнув, застукав по клавіатурі, але за кілька секунд його обличчя витягнулося.
— Капітане Захарченко… Тут система видає «Доступ заборонено».
— Що значить заборонено? — Максим нахилився ближче до скла. — Собаку офіційно списано. Його справа має бути в загальному реєстрі К-9.
— Розумієте, тут стоїть гриф «Цілком таємно». Рівень доступу блокується Внутрішньою безпекою. Я фізично не можу відкрити файл. Потрібен електронний ключ заступника начальника управління, не нижче.
Максим відчув, як пульс прискорився.
— Хто ініціатор блокування?
— Код підрозділу прихований. Мені шкода.
Захарченко вийшов з будівлі управління, відчуваючи, як у грудях закипає лють. Хтось із високих кабінетів дуже ретельно поховав історію цього вівчара. Він підійшов до своєї машини, витягнув з кишені пачку сигарет, але не встиг дістати запальничку.
З-за сусіднього мікроавтобуса виринула кремезна постать. Це був майор Коваленко — впливова фігура в кінологічній службі, людина з репутацією “вирішували” та важким, пронизливим поглядом.
— Копаєш під Фантома, Захарченко? — кинув Коваленко замість привітання. Це було не запитання, а констатація факту.
Максим злегка напружив плечі.
— Швидко ж до вас долітають плітки, майоре.
Коваленко криво посміхнувся.
— В архіві стоять хороші алгоритми. Система одразу сигналізує потрібним людям, коли хтось лізе у закриті папки.