Максим опустився на одне коліно і дбайливо застібнув нову амуніцію на грудях собаки. Фантом на мить завмер, згадуючи колись знайому вагу спорядження. Він гордо підняв голову і впевнено обвів поглядом шеренги поліцейських.
Десь у задніх рядах хтось почав плескати. До нього приєднався інший офіцер. За лічені секунди весь плац буквально вибухнув оглушливими оплесками. Суворі слідчі, загартовані спецпризначенці, кінологи та патрульні — усі вони щиро аплодували собаці, чия відданість виявилася сильнішою за людську зраду.
Фантом здивовано смикнув вухами від такого шуму і запитально глянув на Максима, шукаючи підтвердження, що все йде за планом.
— Це все для тебе, друже, — щиро усміхнувся капітан, ледь стримуючи клубок у горлі. — Ти заслужив кожну секунду цієї слави.
Пес несміливо ворухнув хвостом. Один раз. Потім другий. А вже за мить його пухнастий хвіст запрацював як справжній пропелер. Фантом подався вперед і тепло, по-дружньому лизнув Захарченка просто в кінчик носа.
Минув місяць.
Глибока осінь накрила Парк Партизанської слави розкішним золотавим килимом. Максим сидів на дерев’яній лавці, тримаючи в руках паперовий стаканчик із гарячою кавою, і з усмішкою спостерігав, як Фантом захоплено ганяється за опалим листям, що кружляло на вітрі. Вівчар більше не озирався на кожен різкий шурхіт. Він перестав маніакально шукати прихованих ворогів у кущах. Він нарешті дозволив собі просто бути щасливим собакою.
Повз них неквапливо проходила молода жінка з маленькою донечкою. Дівчинка в рожевій куртці різко зупинилася і радісно показала пальчиком у бік Фантома:
— Мамочко, подивись, який неймовірно гарний песик! А можна його трішки погладити?
Жінка помітно напружилася, оцінюючи солідні габарити німецької вівчарки та шрами на її морді.
— Ой, не знаю, сонечко… Він такий великий і серйозний…
Максим привітно кивнув жінці.
— Не хвилюйтеся, можна. Він дуже добрий і лагідний.
Капітан неголосно покликав Фантома. Пес одразу ж підбіг, слухняно сів біля ніг господаря і завмер в очікуванні. Дівчинка боязко простягнула свою маленьку ручку і ніжно торкнулася м’якої шерсті за вухом собаки. Фантом від задоволення примружив свої бурштинові очі, шумно видихнув і сам акуратно тицьнувся мокрим, холодним носом у дитячу долоньку.
— Мамо, ти тільки поглянь, він же справді сміється! — у захваті вигукнула мала, дзвінко регочучи.
Коли дівчинка з мамою пішли далі алеєю, Максим поклав свою важку долоню на голову вірного напарника.
— А знаєш, Фантоме, — тихо, з особливою теплотою в голосі промовив капітан. — Деякі дурні називали тебе найнебезпечнішим звіром у столиці. Вони свято вірили, що ти безнадійно зламаний.
Фантом поклав свою велику голову Максиму на коліна і глибоко, умиротворено зітхнув.
— Але вони дуже сильно помилялися, — Захарченко лагідно почухав його за вухом. — Ти ніколи не був зламаний. Ти просто весь цей час чекав на свою людину.
Капітан допив залишки кави, легко підвівся з лавки і потягнув за повідець.
— Ну що, напарнику, ходімо додому? На нас там чекає смачна вечеря.
І вони неспішно пішли золотою алеєю парку — офіцер та його вірний пес, назавжди залишаючи всі тіні минулого позаду, саме там, де їм і місце.