Андрій здивовано глянув на друга і різко натиснув на гальма. Автомобіль зупинився біля тротуару, здійнявши невеликий фонтан бризок.
— Тобі погано? Давай швидше до клініки…
Максим не кліпав. Він навіть не дихав. Повітря застрягло в горлі, коли розмита форма всередині зупинки ледь помітно ворухнулася. Рух був надзвичайно повільним, слабким, наче тварина витрачала на нього свої останні життєві сили.
Крізь потоки дощової води він розгледів худі, збиті в кров лапи, підігнуті під кволе тіло. Шерсть собаки повністю злиплася від бруду та мазуту, обтягуючи ребра так сильно, що вони здавалися гострими лезами. Тварина тремтіла всім тілом. Але ця поза… Цей характерний нахил голови… Це вдарило Максима прямісінько в центр його змученого серця.
— Максе, це просто бродячий пес, — зітхнув Андрій, простеживши за поглядом друга. — Поїхали. Твій лікар чекає.
— Ні, — видихнув Максим. — Це не просто пес.
Його голос зірвався. Собака на зупинці повільно підняв голову на звук автомобільного мотора. Крізь брудне скло було видно лише одне око, але цього виявилося достатньо. Блиск бурштину. Знайома, рідна іскра, що пробивалася крізь неймовірний біль і смертельну втому.
Максим бачив цей погляд тисячі разів. На тренувальному полігоні, під час нічних засідок, у патрульній машині. Це був той самий погляд, яким собака завжди запитував: “Ми в порядку? Ми разом?”.
— Зупини двигун, — хрипко скомандував Максим, його руки тремтіли так сильно, що він ледь зміг намацати кнопку відстібання паска безпеки.
Він рвонув дверцята на себе. Дощ миттєво вдарив йому в обличчя, холодні краплі заливали очі, але він цього не відчував. Андрій вилаявся, вискочив з машини, швидко дістав з багажника інвалідний візок і допоміг Максиму пересісти.
— Ти збожеволів! Ти промокнеш до нитки! — кричав Андрій крізь шум зливи.
— Це його форма голови. Його вуха, — шепотів Максим, ніби в маренні, відштовхуючись колесами від мокрого асфальту. — Навіть те, як він ховає лапи. Я пам’ятаю все.
— Минув рік, Максе! Там був вибух газу, ти сам знаєш, що це неможливо!
Собака на зупинці спробував підвестися. Але задні лапи зрадницьки підкосилися. Тварина знову впала на бетон, видавши тихий, розпачливий стогін.
Максим зупинив візок за метр від зупинки і простягнув тремтячу руку.
— Я тут, — прошепотів він, і його голос розсипався на друзки. — Я тут, хлопчику. Я поруч.
Вуха собаки сіпнулися. Він підняв голову вище, хитаючись від слабкості. У мить, коли їхні погляди зустрілися впритул, щось усередині Максима зламалося остаточно. Це була не просто схожість. Це була чиста, незаперечна істина. Пес, якого він оплакував. Напарник, якого він вважав мертвим. Його Буран сидів тут, зламаний, голодний, але живий.
Пес підтягнув себе вперед, спираючись лише на передні лапи. Сантиметр за сантиметром він повз по мокрій плитці, поки його чорний ніс не торкнувся гуми на колесі інвалідного візка. Буран важко дихав, уткнувшись у метал, наче намагаючись відчути рідний запах.
Максим нахилився настільки низько, що ледь не випав із крісла. Він обережно обхопив морду собаки обома долонями. Під пальцями він відчув гострі вилиці. Колись могутній пес тепер здавався невагомим, наче осінній лист.
— Буране… мій хороший… пробач мені, — ридав офіцер, і його сльози змішувалися з холодним дощем. — Я мав шукати краще.
Раптом Буран зробив неймовірне зусилля. Його права лапа, дрібно тремтячи, відірвалася від землі і лягла на коліно Максима. Цей слабкий, відчайдушний жест вдарив офіцера сильніше за будь-який постріл. Так Буран завжди робив після важких завдань. Це був їхній секретний знак: “Я поруч, командире”.
Андрій, який стояв за спиною, різко зблід.
— Максе… подивись на його лівий бік.
Максим обережно відгорнув злиплу шерсть на ребрах собаки. Те, що він побачив, змусило його затамувати подих. Глибокі, нерівні рубці та стягнута шкіра. Це були старі, давно загоєні сліди від страшних термічних опіків. Опіків, які можна отримати лише в епіцентрі вибуху.
Але найголовніший доказ ховався на шиї. Максим намацав під брудом шматок оплавленого нейлону, на якому висів почорнілий металевий жетон. Пальці офіцера ковзнули по рельєфних літерах: “К-9 БУРАН”. А на лівому вусі чітко виднілася маленька зазубрина — давній слід від невдалого стрибка через колючий дріт ще у навчальному центрі.
— Це він, — видихнув Андрій, в шоці прикривши рот рукою. — Господи, він справді живий.