Радість тривала лише секунду. Буран різко видихнув, і його тіло важко обм’якло на руках Максима. Дихання стало переривчастим, з горла вирвався хрип. Пес тримався з останніх сил рівно стільки часу, щоб знайти свою людину. Тепер ці сили вичерпалися.
— Допоможи мені! — закричав Максим, відкидаючи всі свої болі в спині. — В машину його, негайно!
Разом вони обережно підняли виснажене тіло вівчарки на заднє сидіння автомобіля. Буран не пручався. Він заплющив очі, повністю довіривши своє життя рукам господаря.
Андрій стрибнув за кермо і вдарив по газах. Шини завищали по мокрому асфальту.
— Дзвоню у “Вет-Екстрену” на Подолі! Там найкраща реанімація, — кинув Андрій, хапаючи телефон однією рукою. — Тримай його, Максе! Тільки не дай йому піти!
Максим притискав важку, мокру голову собаки до своїх грудей. Червоні вогні стоп-сигналів розпливалися на склі, Київ мчав повз них смугами світла. Серце Бурана билося під долонею офіцера — тихо, нерівно, як згасаючий маятник. Але воно билося. І цього разу Максим Назаренко був готовий кинути виклик самій смерті, щоб зберегти це серцебиття.
Автомобіль Андрія різко маневрував вузькими мокрими вулицями Подолу, розбризкуючи калюжі. Для Максима час перетворився на в’язку, густу субстанцію. Усе відбувалося ніби в сповільненій зйомці. Червоні вогні стоп-сигналів, світло вуличних ліхтарів, що розмивалося на мокрому склі, гудки невдоволених водіїв — все це залишалося десь в іншій реальності.
У його власній реальності існувало лише переривчасте, хрипке дихання собаки на задньому сидінні. Буран лежав, поклавши важку голову на коліна офіцера. Тіло вівчарки ставало лякаюче холодним. Максим гладив мокру, брудну шерсть, відчуваючи під пальцями кожен удар виснаженого серця. Воно билося так слабо, що здавалося, ніби ось-ось зупиниться назавжди.
— Тримайся, мій хлопчику, — шепотів Максим, схилившись над псом так низько, що його губи торкалися порваного вуха тварини. — Ти вижив у тому вогняному пеклі. Ти вижив на холоді. Тільки не смій здаватися зараз. Чуєш мене? Не смій.
Буран ледь помітно ворухнув бровою. Його тьмяні, напівзаплющені очі на секунду сфокусувалися на обличчі Максима. У цьому погляді було стільки болю, але водночас і стільки безмежної, жертовної любові. Наче собака вибачався за те, що змусив свого господаря страждати цілий рік.
— Ми майже на місці! — крикнув Андрій, різко вивертаючи кермо. — Бачу вивіску. “Вет-Екстрена”, ми приїхали!
Машина різко загальмувала прямо перед освітленим скляним входом до цілодобового ветеринарного центру. Андрій вискочив на дощ, не чекаючи, поки зупиниться двигун, і побіг до дверей. Максим тим часом обережно підхопив Бурана на руки. Біль у травмованій спині прошив тіло гострою голкою, але офіцер його проігнорував.
Скляні двері клініки автоматично роз’їхалися. Назустріч уже бігли двоє асистентів у синій медичній формі з каталкою.
— Третя реанімаційна! Готуйте кисень і дефібрилятор! — скомандувала старша асистентка, допомагаючи перекласти нерухоме тіло собаки на металеву поверхню.
Буран тихо, жалібно застогнав. Цей звук ледь не розірвав Максиму серце. Андрій швидко підкотив інвалідний візок, і Максим важко опустився в нього. Вони рушили коридором слідом за медиками. Світло люмінесцентних ламп сліпило очі. Колеса каталки гуркотіли по ідеально чистому кахлю.
У просторій оглядовій кімнаті на них уже чекала головна лікарка — жінка років сорока з суворим, але глибоко зосередженим поглядом. Вона натягувала стерильні рукавички, одночасно оцінюючи стан пацієнта.
— Що маємо? — різко запитала вона.
— Знайшов його на зупинці півгодини тому. Крайнє виснаження. Переохолодження, — голос Максима тремтів, але він намагався говорити по-військовому чітко. — Це мій службовий пес. Рік тому він потрапив в епіцентр вибуху газу. Ми всі думали, що він загинув.
Лікарка на секунду завмерла, її погляд метнувся від Максима в інвалідному візку до змученої тварини на столі.
— Підключайте монітор! — негайно скомандувала вона команді. — Катетер у вену, теплі розчини, глюкозу, кортикостероїди. Мені потрібні розгорнутий аналіз крові та УЗД внутрішніх органів. Негайно!
Кімната наповнилася звуками контрольованого медичного хаосу. Клацання ампул, шурхіт упаковок, короткі професійні команди. Максим сидів у візку, намертво стиснувши підлокітники. На екрані кардіомонітора зелена лінія серцебиття Бурана стрибала хаотично, то завмираючи, то зриваючись у лякаючий галоп.
Андрій підійшов ззаду і поклав важку долоню на плече друга.
— Вони знають свою справу, Максе. Вони його витягнуть.