Очі Максима спалахнули гнівом, який миттєво витіснив втому.
— Не смійте так казати, — відрізав він жорстко. — Цей собака пережив те, що вбило б десятьох людей. Він не здався у вогні, не здався на вулиці, і він не здасться зараз. Просто робіть свою роботу.
Медсестра мовчки кивнула і швидко вийшла. Максим нахилився над столом і зарився обличчям у чисту, щойно промиту медиками шерсть на шиї Бурана.
— Ти чув її? Вони нічого не розуміють. Вони не знають, хто такий Буран. Давай, братику. Дихай. Заради мене.
Стрілки настінного годинника невблаганно наближалися до п’ятої ранку. Небо за вікном почало набувати того специфічного сіро-синього відтінку, який буває в Києві перед холодними осінніми світанками. Андрій дрімав на стільці в кутку. Максим сидів нерухомо, його очі почервоніли від безсоння.
І раптом, у найглибшій, найважчій тиші цієї довгої ночі, Буран ворухнувся.
Це був не судомний рефлекс. Це був усвідомлений рух. Собака повільно, з величезним зусиллям розплющив очі. Золотистий погляд був каламутним від ліків, але він шукав. Він цілеспрямовано шукав обличчя, заради якого чіплявся за життя.
Максим подався вперед, серце завмерло.
— Буране? Я тут.
Собака зробив глибокий, повноцінний вдих. Ритм на кардіомоніторі різко прискорився, ставши більш впевненим і рівним. Буран ледь помітно смикнув носом і спробував підняти голову. Сил не вистачило, але з його горла вирвався тихий звук. Це був не стогін болю. Це був звук впізнавання.
У дверях миттєво з’явилася головна лікарка. Вона швидко підійшла до моніторів, її очі розширилися від подиву.
— Що там? — різко прокинувся Андрій, підскакуючи зі стільця.
— Це неймовірно, — прошепотіла лікарка, перевіряючи пульс собаки. — Сатурація кисню росте. Ритм стабілізувався. Він… він виходить з кризи. Він реагує на ваш голос, майоре.
Максим обережно торкнувся носа вівчарки. Буран слабо, але впевнено лизнув його пальці. Шорсткий, теплий дотик повернув Максима до життя так само сильно, як він повернув до життя собаку. Офіцер заплющив очі, і сльози полегшення вільно потекли по його обличчю.
— Ти воїн, — прошепотів він, цілуючи пса в маківку. — Ти завжди був воїном.
Лікарка поклала руку на плече офіцера.
— Думаю, найстрашніше позаду. Попереду довга реабілітація, але тепер у нього є заради чого жити.
Максим подивився на свого найкращого друга, і вперше за довгий, темний рік у його очах з’явилося справжнє світло.
— Ми з усім впораємося. Тепер ми знову разом.
Новина про те, що службовий пес Буран дивом вижив, розлетілася столичним управлінням поліції швидше за будь-яке екстрене оперативне зведення. Вже до обіду наступного дня хол ветеринарної клініки на Подолі заповнили поліцейські — колишні колеги Максима по службі. Хтось стояв мовчки, не приховуючи сліз, хтось тихо переговорювався. Для карного розшуку Буран був більше, ніж просто собакою. Він був справжньою живою легендою, а легенди, як виявилося, не вмирають так легко.
Начальник управління, суворий сивочолий полковник, приїхав особисто. Його поліцейська куртка ще була вологою від мряки. Він зупинився у дверях реанімаційної палати, довго і важко вдивляючись у показники моніторів та перебинтоване тіло вівчарки крізь скло. Коли він нарешті переступив поріг, його зазвичай гучний, командний голос прозвучав напрочуд тихо.
— Майоре. Мені щойно доповіли. Я мусив переконатися на власні очі, — сказав полковник, знімаючи кашкет.
Максим не відвів погляду від собаки, продовжуючи обережно погладжувати його лапу.
— Це правда, товаришу полковник. Він живий.