Але Максим не міг знайти в собі сил для оптимізму. Хвилини тягнулися як години. Нарешті лікарка відійшла від столу, зняла рукавички і підійшла до чоловіків. Її обличчя залишалося непроникним.
— Майоре, — почала вона тихо, подивившись на жетон Максима, який він інстинктивно стискав у руці. — Я звикла говорити з власниками відверто.
Максим напружився, немов перед ударом.
— Кажіть як є.
Вона зробила глибокий вдих, підбираючи слова.
— Те, що ваш пес зараз взагалі дихає — це медична аномалія. Рівень його травм і ступінь виснаження несумісні з життям на вулиці. У нього на лівому боці масивні застарілі рубці. Це глибокі термічні опіки. Крім того, на УЗД ми бачимо, що два ребра колись були зламані і зрослися неправильно.
Лікарка зробила паузу, дозволяючи інформації влягтися.
— Це означає, що після того вибуху він не отримував жодної медичної допомоги, — продовжила вона. — Він пережив шок, біль і запалення абсолютно сам. На самому лише базовому інстинкті.
Максим міцно заплющив очі. Уява малювала жахливі картини того, як його вірний друг лежав десь у руїнах промзони на Теличці, страждаючи від болю на самоті, поки сам Максим перебував у комфортній палаті столичної лікарні.
— Але найважливіше інше, — голос лікарки пом’якшав. — Ми оглянули подушечки його лап. Вони стерті майже до м’язів, покриті тріщинами і мозолями. Враховуючи його стан, він не міг бігати. Він ішов. Повільно, місяцями долаючи величезну відстань. Собаки в такому стані зазвичай ховаються і чекають кінця. Але ваш пес блукав містом. Він шукав.
У Максима перехопило подих. Гаряча сльоза скотилася по негодленій щоці.
— Він шукав вас, — ствердно сказала лікарка. — Тільки неймовірна прив’язаність і бажання повернутися до свого провідника могли змусити його терпіти цей біль щодня.
Андрій відвернувся, ховаючи власні сльози. Тремтіння пройшло по всьому тілу Максима. Його Буран перетнув пекло болю, голоду і самотності, щоб знайти єдину людину, яка мала для нього сенс.
— Які прогнози? — хрипко видавив із себе офіцер. — Він виживе?
Лікарка сумно похитала головою.
— Стан критичний. Глибоке зневоднення, ризик відмови нирок, серце працює на межі можливостей. Ми стабілізували його, але зараз нічого не гарантуємо. Ми будемо боротися за нього всю ніч. Проте остаточне рішення тепер приймає його організм. Якщо він доживе до ранку… тоді з’явиться шанс.
Ніч опустилася на Київ і на клініку “Вет-Екстрена” важкою темною ковдрою. Звуки дощу за вікном стихли. У палаті інтенсивної терапії залишився тільки гул кисневого концентратора та ритмічне “пік… пік… пік” монітора життєдіяльності.
Максим відмовився повертатися додому. Він відмовився навіть виїхати в коридор. Він підкотив свій візок впритул до металевого столу, на якому лежав Буран, вкритий спеціальними термоковдрами. До худих лап вівчарки тягнулися прозорі трубки крапельниць.
Офіцер простягнув руку і обережно поклав її біля носа собаки.
— Ти більше ніколи не будеш сам, — прошепотів Максим у напівтемряві. — Я тут. Я нікуди не піду. Наша зміна ще не закінчилася, напарнику.
Десь близько третьої ночі Андрій тихо зайшов у палату, тримаючи в руках два картонні стаканчики з кавою, купленою на найближчій заправці. Він поставив один стаканчик на край столу біля Максима.
— Випий. Тобі потрібні сили, — сказав друг.
Максим не відповів. Його погляд був прикутий до грудної клітки Бурана, яка здіймалася з лякаючими паузами.
Трохи згодом до палати зайшла чергова медсестра, щоб перевірити крапельниці. Вона з жалем подивилася на нерухомого пса.
— Він дуже слабкий, — тихо звернулася вона до Максима. — Вам варто морально підготуватися. Можливо, його серце не витримає до світанку. Ви хочете… попрощатися?