Мене звати Катерина. Мені тридцять два роки, і я — військовий медик. Більшу частину свого свідомого життя я присвятила порятунку чужих життів, щодня балансуючи на тонкій межі між відчаєм та надією. Останні дев’ять місяців я провела у складі миротворчої місії ООН. Це було справжнє випробування на міцність: задушливий польовий шпиталь десь у самому серці екваторіальної Африки. Повітря там було густим від дрібного червоного пилу, а намети наскрізь пропахли важким запахом медикаментів, поту та людського страху. Я щодня латала страшні травми, які залишають глибокі, потворні шрами не лише на понівеченому тілі, а й на самій душі.
Після цього нескінченного відрядження я зовсім не прагнула якихось матеріальних благ чи розваг. Мені не потрібен був дорогий відпочинок, м’яке ліжко чи навіть довгоочікуваний гарячий душ. Моєю єдиною, найзаповітнішою мрією було просто міцно обійняти свою доньку. Соломії щойно виповнилося чотирнадцять, і кожна думка про неї давала мені сили підійматися вранці після виснажливих безсонних чергувань. Протягом усього свого перебування в Африці я сумлінно, день у день, переказувала додому по дві тисячі доларів щомісяця.
Ці гроші йшли на банківський рахунок моїх батьків, які люб’язно зголосилися взяти на себе опіку над онукою. Для мене цей фінансовий потік був не просто банківською транзакцією — це був мій єдиний доступний спосіб піклуватися про дитину на відстані тисяч кілометрів. Це була моя залізна гарантія того, що моя дівчинка ні в чому не матиме потреби, купуватиме найкращу їжу, якісний одяг та матиме змогу розвиватися.
Однак та чиста, непідробна радість нашого першого возз’єднання після розлуки була знищена в одну мить. Усе перетворилося на гірке, липке збентеження через одне-єдине, здавалося б, абсолютно невинне запитання. Коли під час нашої розмови в батьківському домі я ніби між іншим запитала, чи вистачило надісланих коштів на всі її підліткові забаганки, Соля раптом завмерла. Вона підвела на мене порожній, абсолютно нерозуміючий погляд своїх великих, яскравих очей.
— Які гроші, мамо? — тихо, майже пошепки перепитала вона.
На іншому кінці просторої вітальні мої батьки миттєво зблідли. Кров просто відлила від їхніх облич, зробивши шкіру неприродно сірою, ніби вони щойно побачили перед собою справжнього привида. Моя молодша сестра Аліна, яка в цей час перебирала щось біля панорамного вікна, різко підскочила і надто голосно запропонувала всім чаю, а її голос нервово зірвався на неприємний фальцет.
У ту ж секунду моє серце обірвалося і з розмаху гепнулося кудись під підлогу. У цей короткий, але страшний момент до мене дійшло жахливе усвідомлення. Вісімнадцять тисяч доларів, які я заробляла потом і кров’ю у пеклі польового шпиталю, просто випарувалися безвісти.
Я ніколи в житті не мріяла про долю матері-одиначки. Я не планувала відчайдушно розриватися між вихованням маленької дівчинки та суворими армійськими буднями з їхніми нескінченними тривогами та шикуваннями. Проте життя, як я болісно засвоїла на власному досвіді, обожнює ламати твої плани саме тоді, коли ти почуваєшся в абсолютній безпеці.
П’ять років тому мій затишний, ідеальний світ розлетівся на друзки. Мій коханий чоловік Данило трагічно загинув у моторошній автокатастрофі на засніженій Житомирській трасі. Це сталося пізньої осені: слизька дорога, вантажівка, що раптово вилетіла на зустрічну смугу, і телефонний дзвінок із поліції, який назавжди розділив моє життя на “до” та “після”.
Він залишив мене вдовою у неповних двадцять сім років, сам на сам із дев’ятирічною Солею. Ми з Данилом були тим самим хрестоматійним шкільним коханням, про яке зазвичай знімають романтичні фільми: трималися за руки з дев’ятого класу, одружилися зовсім юними. Я народила Соломію ледь не на випускному курсі медколеджу. Його раптова смерть вибила землю з-під моїх ніг, розбивши наш світ на мільйон гострих уламків, але я не мала жодного морального права здатися. Я мусила стати для доньки кам’яною стіною і знайти спосіб рухатися далі.
Служба у Збройних Силах завжди маячила десь на фоні як мій “план Б”. Мій батько свого часу віддав армії чимало років, і хоча наші з ним стосунки завжди нагадували ходіння по мінному полю, я щиро поважала його вибір професії. Після втрати чоловіка стабільність військового контракту, надійне медичне забезпечення та майбутні перспективи для навчання дитини стали моїм рятувальним кругом у бурхливому морі життєвої невизначеності.
Я підписала контракт і стала бойовим медиком. Ця посада дозволила мені поєднати вроджену жагу до медицини з глибоким почуттям обов’язку перед країною. Зарплата була цілком гідною, але що значно важливіше — жорсткий розпорядок армійського життя дав нам із Солею ту саму передбачуваність, якої ми відчайдушно потребували після хаосу від втрати Данила.
Протягом трьох років мені вдавалося майстерно уникати довгострокових закордонних відряджень. Мій безпосередній командир, чоловік, який сам мав велику родину, чудово розумів мою ситуацію і залишав нести службу в межах України. Ми орендували світлу, дуже затишну квартиру в зеленому Голосіївському районі Києва, неподалік від моєї частини. Ми власноруч облаштували її на свій смак, накупили кімнатних рослин і створили наш власний маленький прихисток.
Соля знайшла чудових друзів у новій школі, із захопленням записалася на волейбол, і я зі сльозами полегшення дивилася, як на її обличчя повільно повертається щира посмішка. Щовечора ми сиділи на нашій крихітній кухні, пили чай, я допомагала їй з домашніми завданнями, а на вихідних ми влаштовували кіномарафони або довго гуляли лісовими стежками. Ми повільно зцілювалися. Разом.