А потім, як грім серед ясного неба, прийшов той самий наказ, якого я так довго боялася. Був кінець зими, здається, лютий дві тисячі двадцять першого року — час до великих потрясінь у країні, коли наші медики ще регулярно літали в місії ООН. Мій підрозділ екстрено відправляли в зону конфлікту на довгих дев’ять місяців. Коли я тримала в руках офіційний документ із печаткою, у мене всередині все обірвалося. Це відчувалося як сильний, реальний фізичний удар під дих, від якого перехоплює дихання.
Соломії тоді щойно виповнилося тринадцять. Вона росла, формувалася як особистість і саме проходила через складне, емоційно нестабільне мінне поле підліткового віку. Це був той самий час, коли дівчинці понад усе у світі потрібна мама поруч. Але накази не обговорюються.
Мої батьки, Тарас Миколайович та Ольга Іванівна, жили у великому, просторому будинку в престижному котеджному містечку під Києвом. Батько досить рано вийшов на пенсію, встигнувши дуже вигідно продати свій будівельний бізнес, тож вільного часу та фінансових амбіцій у них було хоч відбавляй. Їхні стосунки з онукою завжди були сповнені любові, але залишалися дещо відстороненими, зводячись до візитів на свята.
Моя мати обожнювала Солю, але часто хапалася за голову від тієї нестримної енергії, якої вимагав молодий підліток. Батько ж ставився до неї напрочуд лагідно, демонструючи ту м’якість і терпіння, яких він ніколи не виявляв до мене в дитинстві. Моя молодша сестра Аліна жила неподалік від них зі своїм чоловіком. Власних дітей у них поки що не було. Аліна завжди трохи заздрила мені, хибно вважаючи, що батьки люблять мене більше. Ми були ввічливими сестрами, але аж ніяк не близькими подругами.
Маючи катастрофічну нестачу часу до відльоту, я поїхала до батьків із проханням приглянути за Соломією. Вони погодилися миттєво, здавалося, щиро зрадівши можливості допомогти своїй єдиній онуці. Ми сіли за великий дубовий стіл у їхній вітальні і докладно обговорили кожну дрібну деталь. Ми пройшлися по її шкільному розкладу, позакласним заняттям, харчовим звичкам та емоційним потребам.
Фінансові домовленості були максимально чіткими і не підлягали обговоренню. Я заявила, що переказуватиму на їхній банківський рахунок 2000 доларів щомісяця. Цю суму я ретельно розрахувала: вона мала з лишком покривати її харчування, новий одяг, шкільне приладдя, гуртки, транспортні витрати та розваги. Батьки спочатку влаштували цілу виставу, наполягаючи, що це забагато, закочували очі і показово відмовлялися.
Але я наполягла на своєму. Я хотіла, щоб Соля не просто зберегла свій звичний рівень життя, а й отримувала якісь додаткові радощі. Я налаштувала автоматичні перекази через банківський застосунок у телефоні прямо при них. Вони уважно подивилися на екран з підтвердженням і серйозно кивнули, фіксуючи нашу угоду. Тоді я ще не знала, що ця угода стане моєю найбільшою помилкою.
Останній тиждень перед моїм відльотом перетворився на суцільний, шалений вир зборів, оформлення нескінченних стосів медичної та військової документації і ледве стримуваних сліз. Ми з Солею ретельно спакували її речі у дві великі валізи. Ми навіть з’їздили подивитися на її нову тимчасову школу в елітному районі поблизу будинку батьків, і так облаштували її виділену кімнату на другому поверсі, щоб вона відчувала себе там максимально затишно.
Я спеціально купила їй особливий щоденник у м’якій шкіряній палітурці із замочком. Я сказала, що там вона зможе писати мені листи в ті дні, коли відеодзвінки будуть фізично неможливі через суворі правила безпеки на базі або банальну відсутність стабільного інтернету в африканській глушині. Ми встановили чіткий графік зв’язку, скрупульозно вирахувавши різницю в часі.
У нашу останню ніч перед моїм від’їздом Соломія тихенько, мов мишеня, прослизнула до моєї спальні і залізла під мою ковдру. Вона часто робила так у ті перші, найтемніші місяці після смерті Данила, відчайдушно шукаючи розради та почуття безпеки в моєму теплі.
— Ти будеш у безпеці, мамо? — прошепотіла вона в повній темряві, міцно притискаючись до мого плеча.
Я не могла пообіцяти їй абсолютної, стовідсоткової безпеки — як військовий медик, я знала, що це була б відверта брехня. Але я пообіцяла, що буду максимально обережною. Я присяглася, що думатиму про неї перед кожним своїм кроком, не лізтиму на рожен і обов’язково повернуся додому цілою та неушкодженою.
— Дев’ять місяців пролетять дуже швидко, ось побачиш, — сказала я, гладячи її по волоссю і намагаючись звучати переконливо, хоча сама в це майже не вірила. — І я буду дзвонити тобі за кожної, навіть найменшої нагоди.
Залишити свою дитину на засніженому ґанку розкішного батьківського будинку наступного морозного ранку було найважчим психологічним випробуванням у моєму житті. Вона з усіх дитячих сил намагалася бути хороброю, стоячи прямо і гордо, але щойно я з валізами сіла в таксі до аеропорту «Бориспіль», її витримка тріснула по швах. Вона зірвалася з місця і побігла за машиною, голосно, нестримно ридаючи, а її обличчя спотворилося від чистого дитячого відчаю.
Моєму батькові довелося вибігти за ворота і міцно тримати її за плечі, поки я крізь запітніле заднє скло авто дивилася, як моя дівчинка віддаляється, перетворюючись на маленьку крапку. Мої власні сльози текли нестримним потоком, розмиваючи цей болючий образ. Її червоне, заплакане обличчя і простягнуті до мене в повітрі руки переслідували мене в нічних кошмарах протягом усього пекельного відрядження.
Дев’ять місяців потому мій зворотний рейс до Києва здавався просто нескінченним. Після трьох чвертей року, проведених у курному, розпеченому сонцем польовому шпиталі, засніжена українська земля за ілюмінатором літака виглядала як справжнісінький рай. Мені вдалося дивом вибити дозвіл і організувати своє повернення за три дні до Нового року.