Я хотіла зробити Соломії справжній, незабутній сюрприз, тому навмисно не сказала їй точну дату прильоту. Знала про це лише моя сестра. Якби рейс раптом скасували чи затримали на пересадці, я б просто не винесла думки, що моя дитина чекатиме мене даремно і розчарується вдруге.
Моя сестра Аліна зустріла мене в терміналі «Борисполя». Вона виглядала якоюсь надто напруженою, всю дорогу до Києва надмірно міцно стискала кермо своєї машини, але я списала це на звичайний передсвятковий стрес, ожеледицю та традиційні київські затори на Південному мості. Дорогою вона без упину щебетала про якісь дрібні сімейні новини, покупки до святкування та погоду.
При цьому я помітила, що вона дуже обережно, ніби ступаючи по тонкому льоду, уникає будь-яких конкретних згадок про Соломію. Коли я прямо запитала про доньку, вона обмежилася лише короткою, дещо нервовою фразою:
— О, вона так виросла. Ти будеш просто в шоці.
Зустріч із моєю Солею була саме такою, про яку я так відчайдушно мріяла всі ці самотні, тривожні ночі під гудіння генераторів на базі. Коли я без попередження переступила поріг будинку, вдихнувши запах хвої та кориці, вона якраз прикрашала святкове імбирне печиво на великій кухні. Побачивши мене, вона завмерла на мить, а потім миттєво кинула кондитерський мішечок з білою глазур’ю прямо на дорогу стільницю і з розгону кинулася мені на шию.
Сила її стрибка ледь не збила нас обох з ніг на слизьку кахельну підлогу. Я міцно тримала її в обіймах, жадібно вдихаючи такий рідний, знайомий запах її яблучного шампуню. Я одразу ж фізично відчула те, про що казала Аліна: моя дівчинка справді стала значно вищою, а риси її обличчя втратили дитячу припухлість, ставши більш виразними і дорослими.
— Ти справді тут, — повторювала вона крізь сльози знову і знову. Вона торкалася мого обличчя тремтячими, забрудненими в борошні пальцями, ніби хотіла переконатися, що я жива людина, а не піксельна голограма з екрана телефону. — Я так сильно за тобою сумувала, мамочку.
Мої батьки метушилися поруч. Їхні вирази облич були дивною, неприродною сумішшю награної радості та ще чогось такого, що я ніяк не могла ідентифікувати. Можливо, це була провина? Батько якось незграбно, боком обійняв мене, уникаючи прямого погляду, тоді як мати миттєво увімкнула режим «типової бабусі» і почала голосно бідкатися про те, як сильно я схудла і якою виснаженою виглядаю після тої «клятої Африки».
Весь величезний будинок був розкішно прикрашений до свят. У вітальні стояла жива, неймовірно пухнаста ялинка до самої стелі, густо обвішана дорогими дизайнерськими іграшками ручної роботи, яких я точно не бачила в минулі роки. Той перший вечір був справжнім емоційним вихором для мене.
Ми всі разом сіли за стіл вечеряти. Соломія присунула свій великий стілець так близько до мого, що мені було навіть важко тримати виделку. Вона категорично відмовлялася поступитися бодай сантиметром простору, тулячись до мого плеча. Вона майже не торкалася вишуканої їжі у своїй тарілці — була надто зайнята безперервними розповідями про школу, нових знайомих та прочитані книги.
Саме тоді я звернула увагу, що на ній були старі джинси, які стали їй відверто закороткими, відкриваючи голі кісточки, і знайомий старенький светр із помітно потертими, майже прозорими ліктями. Спочатку я просто припустила, що це її улюблений, затишний домашній одяг. Однак, коли Соля між іншим, з прикрістю в голосі, згадала, що ледве змогла закінчити важливий шкільний проєкт з фізики, бо «не мала грошей на необхідні деталі для макета», десь на задвірках моєї свідомості тривожно задзвенів перший, дуже гучний дзвіночок.
Моя мати, Ольга Іванівна, миттєво, мов хижак, втрутилася в розмову. Вона зневажливо махнула рукою і з награною легкістю протараторила, що врешті-решт вони все владнали і проєкт здано. Тарас Миколайович тим часом дуже голосно і наполегливо перевів тему на мої враження від африканської екзотики, ретельно й обережно оминаючи будь-які згадки про фінанси.
Трохи згодом, коли Соломія повела мене на другий поверх показувати мою кімнату, я звернула увагу на абсолютно нові, стильні меблі по всьому будинку. Гарнітур у вітальні був явно з останніх колекцій — той самий преміальний дизайнерський стиль, на який моя мати роками захоплено, але з жалем вказувала в глянцевих журналах, бідкаючись, що це занадто дорого для їхнього бюджету.
У батьковому кабінеті стояв новий, топовий настільний комп’ютер із величезним вигнутим монітором, який виглядав на кілька тисяч доларів. А на під’їзній доріжці перед будинком, під снігом, красувався новенький блискучий кросовер Toyota, якого я ніколи раніше не бачила. Аліна, моя сестра, ще раніше поспішила пояснити, що це «нова іграшка тата на старість».
Загалом Соля виглядала здоровою і щиро радісною, проте ці дрібні, кричущі деталі не давали мені спокою. У її руках був той самий застарілий телефон, що й рік тому, але тепер із сильно розбитим екраном. Тріщини вкривали його павутиною, і трималося все це скло хіба що на чесному слові та захисній плівці. Коли я здивовано запитала, чому вона його не замінила або хоча б не відремонтувала, вона лише знічено знизала плечима і тихо відповіла, що він і так нормально працює, а ремонт зараз надто дорогий.
Вона також ніби мимохідь згадала, що іноді сиділа з сусідськими дітьми та допомагала на вихідних у місцевій кав’ярні «Тепла Карамель», працюючи баристою, щоб заробити собі трохи «кишенькових грошей». Це здалося мені абсолютною дикістю, враховуючи ті величезні суми, які я регулярно переказувала на її утримання.
Тієї ночі, коли Соломія нарешті міцно заснула в моєму ліжку, обійнявши мою руку і не бажаючи відпускати мене ні на крок, я тихо сіла на пуф біля вікна. Мої руки трохи тремтіли, коли я відкрила застосунок «Національного Гарант Банку» на своєму телефоні. Я перевірила архів транзакцій. Кожен переказ пройшов ідеально, рівно так, як і було заплановано. Дев’ять платежів по 2000 доларів кожен. У сумі — 18 000 доларів. Усі гроші гарантовано та в повному обсязі були успішно зараховані на рахунок моїх батьків.