Це було для мене абсолютною, стовідсотковою новиною.
— Яких ще ліків? З татом щось сталося? Він хворий?
— Ой, це просто проблеми з тиском, серце пустує. Нічого критично серйозного, — вона зневажливо махнула рукою, — Але страхова покриває лише частину їхньої вартості, а імпортні, якісні препарати зараз такі дорогі, що пенсії ледве вистачає.
Я точно знала, що це нахабна брехня. Мій батько мав чудовий, преміальний пакет медичного забезпечення після виходу на пенсію та продажу бізнесу, який повністю покривав навіть найдорожчі європейські рецептурні препарати. Це була чергова цинічна, погано зрежисована вигадка, щоб викликати в мене жалість.
Трохи згодом, поки ми з Солею одягалися в коридорі, щоб виходити, я випадково почула, як мої батьки напружено сперечаються у своїй спальні за напівзачиненими дверима.
— Я тобі кажу, вона точно щось знає або підозрює, — напружено сичала моя мати. — Її тон… Тобі треба залізно триматися нашої історії про дорогі медичні витрати на твоє лікування. Не плутайся в показах!
— А що мені робити з машиною?! — відповів батько, понизивши голос до нервового, хрипкого шепоту. — Ми ж не можемо просто взяти і накрити її брезентом у гаражі! Вона вже її бачила!
— Скажеш, що це була неймовірно вигідна пропозиція від знайомого з автосалону, від якої ти просто не міг відмовитися. Використай як відмовку те, що ти розбив свій валютний депозит із пенсійних заощаджень. Вона не зможе це перевірити!
— А що робити з тими клятими туристичними брошурами на Мальдіви, які лежать у моєму кабінеті на столі? — панікував батько.
До їхньої панічної розмови за дверима несподівано приєднався голос моєї сестри. Аліна, мабуть, щойно піднялася на другий поверх.
— Я ж казала вам: просто сховайте ті брошури подалі, на дно шафи. І заради бога, припиніть метушитися, бо ви самі себе видаєте, — роздратовано шипіла вона. — Просто поводьтеся абсолютно нормально, як звичайно, поки не закінчаться свята. Катя все одно скоро повернеться на свою базу в Африку, ми проведемо її в аеропорт, і вся ця ситуація затихне сама собою.
Їхнє цинічне, легковажне припущення, що я, як наївна дівчинка, просто поїду назад на службу, мовчки проковтнувши цю кричущу несправедливість і не захистивши власну дитину, викликало в мені хвилю чистої, неконтрольованої люті. Мої нігті боляче вп’ялися в долоні. Вони думали, що армія навчила мене лише бинтувати рани? Вона навчила мене ще й холоднокровно знищувати загрозу. Але зараз був не час для емоційних вибухів. Я змусила себе глибоко вдихнути і відійти від дверей. Настав час для збору залізних доказів.
У величезному столичному ТРЦ ми з Соломією нарешті змогли нормально, відверто поговорити без зайвих вух і сторонніх очей. Я накупила їй кілька пакетів якісного, теплого одягу та нормальне зимове взуття. Під час обіду на шумному фуд-корті, поки вона з апетитом їла гарячий суп, я розпитала її про останні дев’ять місяців значно детальніше. І кожна нова деталь, яку вона озвучувала, лише бетонувала мою рішучість діяти жорстко і безжально.
— Я працювала кожнісіньку суботу і неділю з самого ранку в «Теплій Карамелі», — розповідала вона, нервово колупаючись виделкою в салаті. — Власниця, пані Марія, давала мені додаткові зміни під час осінніх шкільних канікул. Саме так я змогла зібрати хоч якісь гроші, щоб купити всім, і бабусі з дідусем також, подарунки на цей Новий рік.
— Дідусь із бабусею знали, що ти так багато і важко працюєш? Замість того, щоб вчитися і відпочивати? — тихо запитала я, відчуваючи клубок у горлі.
Соля ствердно, але якось приречено кивнула.
— Вони іноді підвозили мене, коли їм було по дорозі в їхніх справах. Але зазвичай я їздила туди на своєму старому велосипеді. Це близько трьох кілометрів в один бік від нашого котеджного містечка до центру району.
— На велосипеді? Взимку?! — жахнулася я, чудово уявляючи сувору, сніжну та слизьку київську зиму, коли дороги перетворюються на суцільну ковзанку з брудом і сіллю.
— Це було не так уже й страшно, — вона просто знизала худенькими плечима, ніби вибачаючись. — Я одягала на себе дуже багато шарів одягу, дві пари шкарпеток. Тільки руки дуже мерзли, бо рукавиці тонкі.
Від неї я також дізналася, що вона продала не лише свій планшет. Щоб мати гроші на базові шкільні потреби, моя дівчинка потайки розпродавала своє минуле. Вона продала розкішну колекцію фентезійних книг, які я ретельно збирала і дарувала їй роками, продала свої улюблені бездротові навушники. Але найстрашнішим було інше. Вона продала той самий маленький срібний кулон, у якому була захована крихітна фотографія нас із Данилом — єдина річ, яку він особисто подарував їй на перший ювілей перед своєю загибеллю.
— Пан Григорій у ломбарді «Столичний Скарб» на нашому районі дав мені за цей кулон півтори тисячі гривень, — сказала вона, різко опустивши очі, які миттєво наповнилися сльозами пекучого сорому. — Пробач мені, мамо… Але мені дуже, критично потрібен був спеціальний інженерний калькулятор для уроків алгебри та геометрії. Бабуся сказала, що він занадто дорогий, це марнотратство, і я маю просто позичити його у когось із однокласників. Але ніхто не хотів віддавати свій калькулятор на весь семестр. Я не мала вибору.
Кожне її зізнання було як свіжа, глибока рана від скальпеля на моєму серці, але я продовжувала зберігати підтримуючий, абсолютно спокійний вигляд. Я накрила її холодну долоню своєю.
— Ти робила те, що вважала правильним у тій жахливій ситуації, Солю. Ти не маєш за що просити вибачення. Я неймовірно пишаюся твоєю винахідливістю, силою і відповідальністю. Але якби ж ти тільки знала, моя рідна, як сильно я шкодую, що тобі довелося так важко гарувати і продавати свої найцінніші речі. Це не твоя провина.