Того ж дня після обіду я наполягла на тому, щоб відвезти Соломію в гості до її кращої подруги Лілі. Це дало б мені ідеальну можливість поговорити наодинці з мамою Лілі, Оксаною. Ми з нею мали досить теплі, приятельські стосунки ще до мого відрядження в Африку, ми часто пили каву разом, поки дівчата робили уроки. Я повністю довіряла її об’єктивному погляду на ситуацію.
Оксана повністю, до найменших деталей, підтвердила всі мої найгірші побоювання. Вона запросила мене на кухню і налила гарячого чаю.
— Катю, ми всі дуже хвилювалися за Солю, — чесно і з болем у голосі зізналася вона, коли дівчата з радісним вереском побігли на другий поверх до кімнати Лілі. — Вона ніколи не приєднувалася до дівчат на вихідних: ні в кіно, ні на піцу. Вона завжди була на роботі в тій кав’ярні. Вона постійно, місяцями носила одні й ті самі старі, протерті речі. А на день народження Лілі восени вона прийшла взагалі без подарунка і була настільки пригніченою та збентеженою цим фактом, що ми з донькою просто зробили вигляд, ніби він десь загубився під час доставки кур’єром.
— Вона коли-небудь згадувала вам про свої фінансові проблеми? — запитала я.
— Вона казала, що її дідусь і бабуся живуть на одну маленьку, фіксовану пенсію і фізично не можуть дозволити собі жодних зайвих витрат, — Оксана сумно зітхнула. — Ми з чоловіком кілька разів пропонували оплатити їй квитки в кіно чи поїздки з дівчатами, але вона щоразу категорично, зі сльозами відмовлялася. Вона в тебе така горда, чесна і незалежна дівчинка.
Оксана трохи завагалася, перебираючи пальцями край скатертини, а потім додала:
— Сподіваюся, ти не образишся на мене, Катю… Але я тоді поїхала, купила їй нові якісні джинси і подарувала просто так, ніби це випадковий подарунок від бренду, який не підійшов Лілі за розміром. До весни її старі штани стали їй закороткими на добрі п’ять сантиметрів, і дивитися на те, як дитина мерзне, було нестерпно.
Я ледве стримала сльози вдячності. Я щиро подякувала Оксані за її людяність і турботу про мою дитину, поки мої власні батьки обкрадали її. Я також запитала, чи погодиться вона, в разі необхідності, надати письмове свідчення про свої спостереження для юристів. Вона погодилася без жодних вагань і сумнівів.
Поки Соломія гостювала у Лілі, я поїхала до її школи. Сама будівля була майже порожньою через зимові канікули, у коридорах пахло мастикою і тишею, але я заздалегідь домовилася по телефону про коротку зустріч зі шкільним психологом і куратором, Іриною Вікторівною.
Оцінка ситуації від досвідченого педагога була не менш тривожною. Успішність Соломії почала стрімко падати десь на початку березня. Від стабільної відмінниці вона скотилася до посередніх оцінок. Вчителька математики офіційно скаржилася, що дівчинка часто засинала прямо за партою під час пояснення нової теми.
— Коли ми намагалися з нею про це обережно поговорити, Соломія зізналася, що катастрофічно втомлюється, бо її робочі зміни в кав’ярні на вихідних починаються о пів на шосту ранку, — розповіла Ірина Вікторівна, поправляючи окуляри.
— Невже ніхто зі школи не зв’язувався з моїми батьками, її опікунами, з цього приводу? — не повірила я своїм вухам.
— Ми телефонували їм неодноразово, Катерино, повірте, — запевнила мене психолог, і в її голосі зазвучала образа. — Але ваш батько щоразу переконував нас, що це лише тимчасові труднощі і що Соля так адаптується до вашої довгої відсутності. Коли ми наполегливо радили скоротити її робочі години заради навчання, вони заявили, що це особистий вибір дівчинки і що така сувора праця, цитую, “загартовує характер і лікує підліткові дурощі”.
Ірина Вікторівна виглядала по-справжньому стурбованою.
— Ми дуже за неї переживали, обговорювали це на педраді. Але оскільки вона завжди приходила чиста, не мала синців, тобто не було явних фізичних ознак недбалості чи жорстокого поводження, наші можливості як школи за законом були серйозно обмежені. Без дозволу опікунів ми не могли заборонити їй працювати.
На той час, коли ми ввечері повернулися до батьківського дому з засніжених вулиць Києва, я зібрала вражаючий, залізобетонний арсенал доказів. У мене на телефоні були чіткі фотографії невідповідного за розміром, зношеного одягу та зимового взуття Соломії із залишками армованого скотчу. Я мала усні свідчення матері її подруги, офіційну шкільну документацію про різке зниження успішності та засинання на уроках. Я знала точний графік її виснажливих змін від власниці кав’ярні. І, найголовніше, у моїй сумці лежали банківські виписки з мокрою печаткою «Національного Гарант Банку», що підтверджували регулярні, щомісячні валютні перекази.
Я також мала щоденник Соломії у шкіряній палітурці — той самий, який подарувала їй перед відльотом в Африку. Вона добровільно, хоч і з великим соромом, дала мені його почитати. Її дитячі записи були сповнені численних згадок про те, як бабуся з дідусем постійно, методично відмовляли їй у купівлі базових, необхідних речей. Сторінки щоденника детально описували їхні щоденні скарги на «нестерпний фінансовий тягар» та її власне, руйнівне почуття провини за те, що її так “дорого” утримувати.
Один із записів, зроблений наприкінці осені, розбив мені серце остаточно, розірвавши його на шматки. Він гласив: «Сьогодні розмовляла з мамою по відеозв’язку, але так і не змогла розповісти їй, що мені конче потрібні гроші на шкільну екскурсію. Вона виглядала такою втомленою на екрані, у неї були темні кола під очима. А бабуся вчора сказала, що мамі самій там ледве вистачає на нормальну їжу і вона харчується дешевими консервами. Я не можу вимагати в неї гроші. Я краще просто скажу вчительці, що в той день я захворіла».
Того ж вечора я сиділа на пухнастому килимі у своїй кімнаті і допомагала Солі загортати новорічні подарунки для всієї великої родини. Вона витратила всі свої тяжко, по копійці зароблені в кав’ярні гроші на продумані, але дуже скромні речі. Вона власноруч напекла домашнього печива для дальніх родичів, купила красиву керамічну чашку для дідуся, теплий в’язаний шарф для бабусі та гарну дерев’яну фоторамку для мене.
Тим часом, проходячи коридором повз спальню батьків, я випадково помітила в їхній напіввідчиненій гардеробній шафі фірмові пакети з преміальних бутиків вигаданого елітного бренду «Grandezza». Цей цинічний контраст був просто разючим, до фізичної нудоти показовим.
Поки моя дитина гарувала на вихідних у мороз і продавала свої найцінніші, пам’ятні речі, щоб дозволити собі подарувати мені рамку для фотографій за сто гривень, мої батьки нахабно спрямовували тисячі доларів, призначених для неї, на фінансування свого розкішного, безтурботного життя. Завтра був переддень Нового року. Уся велика родина мала зібратися за святковим столом. І я буду до цього абсолютно готова.
Ранок тридцятого першого грудня видався ясним, сонячним і по-справжньому морозним. Я майже не спала тієї ночі: мій мозок, натренований армійською дисципліною, без упину прокручував різноманітні варіанти майбутньої конфронтації. Соломія відчувала мою тривожну відстороненість за сніданком, але наївно списувала це на звичайну психологічну адаптацію після довгого відрядження в зону бойових дій.
Насправді ж я методично виконувала ретельно продуманий, багатокроковий план. Першим пунктом був негайний фінансовий захист моєї дитини. Поки Соля допомагала Ользі Іванівні нарізати святкові салати на кухні, я викликала таксі і поїхала до найближчого відділення «Національного Гарант Банку».