Тієї жовтневої ночі небо над Обухівською трасою наче розірвалося навпіл. Це була не просто типова осіння мряка, до якої звикли місцеві водії. Згори падала глуха, безпросвітна стіна крижаної води, що з якоюсь несамовитою люттю лупила по асфальту. Негода за лічені хвилини перетворила ґрунтові узбіччя на в’язке, непролазне місиво. Фари поодиноких зустрічних машин розмивалися у тьмяні, тремтливі плями, що ледве пробивали пітьму. Здавалося, ніби сама дорога безсило плаче під ударами стихії.
Юлія Терещенко до болю в суглобах стискала обтерте кермо свого робочого «Фіата Добло». Цей старенький, пошарпаний часом фургончик належав крафтовій пекарні «Тепла скоринка». Навіть у сонячні весняні дні він їздив із надривним гудінням, а зараз його зношені двірники відчайдушно, хоч і абсолютно марно, намагалися розчистити лобове скло від суцільного водоспаду.
На годиннику світилося чверть на дев’яту вечора. Юля мала б бути вдома ще кілька годин тому. Вона точно знала, що зараз її шестирічна донька Соломія, загорнута в улюблену пухнасту піжаму з лисичками, сидить на старому дивані. Дівчинка напевно обіймає свого залюбленого плюшевого зайця, п’є тепле молоко з медом і раз у раз з надією поглядає на двері коридору.
Але сьогодні робоча зміна пішла шкереберть. Фургончик заглух на півдорозі, і Юлії довелося стояти під пронизливим крижаним вітром, допомагаючи власнику пекарні натягувати цупкий брезент на кузов. Треба було за будь-яку ціну врятувати партію дорогого мигдалевого борошна. Вона не скаржилася. Ніколи в житті.
Юля не плакала, коли старий газовий котел у їхньому будинку починав хрипіти, погрожуючи вимкнутися посеред лютих січневих морозів. Вона мовчала, коли після оплати всіх комунальних рахунків у її гаманці залишалися сущі копійки, яких ледве вистачало на макарони та найдешевші сосиски. Жінка давно не мріяла про розкіш чи якісь ефемерні “великі перспективи”. Їй було цілком достатньо того факту, що старий мотор все ж таки завівся, і що попереду, крізь цю чорну стіну дощу, на неї чекає теплий дім.
Вона зовсім не планувала зупинятися, коли раптом помітила на узбіччі самотню постать.
Це був чоловік. Він повільно брів вузькою, вкрай небезпечною ділянкою неосвітленої дороги, низько опустивши голову. Здавалося, він намагається хоч якось захистити обличчя від шквального вітру, що жбурляв воду прямо в очі. Його одяг промок наскрізь, прилипнувши до тіла, як друга, крижана шкіра. Але найстрашнішим було те, як саме він пересувався.
Чоловік важко, з помітним зусиллям накульгував. Він завалювався на лівий бік із кожним кроком, ніби кожен рух відгукувався в його тілі нестерпним болем. Величезний тактичний рюкзак кольору хакі за його спиною, здавалося, невблаганно тягнув його просто до сирої землі.
Юлія відчула, як у неї різко перехопило подих. Здорова, раціональна й до смерті втомлена частина мозку волала: тисни на газ!
Голос інстинкту самозбереження, виплеканий роками життя матері-одиначки та тривожними кримінальними новинами, застерігав:
— Не підбирай незнайомих чоловіків уночі на порожній трасі, Юлю. Тим більше, коли ти зовсім сама.
Більшість машин саме так і робили. Вони просто промчали повз, байдуже обдавши подорожнього снопами брудної води з калюж. Але щось глибоко всередині жінки, під самими ребрами, болісно і гаряче стиснулося. Цей самотній силует, який повільно, крок за кроком поглинала безжальна темрява, просто не відпускав її совість.
Раптом у пам’яті виринув дзвінкий, чистий голос її Соломії:
— Мамо, а чому той дядько йде під дощем зовсім сам?
І Юлія згадала, як колись відповіла доньці тими ж самими словами, якими її саму колись вчив покійний батько:
— Тому що іноді, пташко, ніхто не хоче зупинятися. І якщо всі їдуть повз, можливо, саме ти маєш стати тією людиною, яка натисне на гальма.
Вона плавно перенесла ногу на педаль. Старенький фургончик протяжно скрипнув колодками і зупинився за кілька метрів попереду від чоловіка. Він навіть не підвів голови. Певно, давно перестав сподіватися на будь-яке диво і просто вирішив, що машина скинула швидкість перед небезпечним поворотом.
Юля перехилилася через пасажирське сидіння. Здолавши тугу ручку, вона опустила скло і гукнула в темряву, намагаючись перекричати гуркіт зливи:
— Гей! З вами все гаразд?