Вона дбайливо, ніби найбільшу коштовність, склала записку і сховала її туди ж, до медалі. Жінка засунула шухляду дуже тихо, з якоюсь особливою, трепетною повагою.
Але поки загадковий Максим зник десь у вирі своїх невидимих життєвих битв, реальне життя Юлії невблаганно продовжувало свій біг. І воно зовсім не збиралося бути до неї милосердним чи бодай трохи поблажливим.
Офіційне повідомлення від «Першого Столичного Банку» надійшло за чотири дні після листа ветерана. Це був товстий, холодний конверт із бездушним синім штампом. Їй навіть не треба було його розривати, щоб чітко зрозуміти, який саме вирок там ховається.
Тридцять днів.
Саме стільки часу банківська система давала їй до того моменту, як будинок виставлять на примусові торги. Цей дім, що його цеглина за цеглиною зводив її покійний батько. З його скрипучими дерев’яними сходами, затишною верандою та яблуневим садом, де вони із Соломією щоліта ставили надувний басейн. Іпотечний зашморг, що тягнувся ще з часів важкої хвороби мами, нарешті затягнувся на її шиї до самого кінця.
Юля боролася як могла, витискаючи із себе останні краплі ресурсу. Вона благала власника «Теплої скоринки» ставити їй подвійні зміни. Жінка стояла біля розпечених гарячих печей по шістнадцять годин, поки від страшенної втоми не починало нудити, а на руках не з’являлися червоні опіки.
Вона віднесла до місцевого ломбарду мамині золоті сережки з маленькими гранатами — єдину по-справжньому цінну річ, що залишилася в їхній родині. Ночами, коли Соля вже міцно спала, Юля пекла бісквітні торти на замовлення. Вона прикрашала їх складними візерунками з крему, ледве втримуючи кондитерський мішок тремтячими від виснаження пальцями.
Був навіть момент відчаю, коли вона хотіла відрізати домашній інтернет, щоб зекономити кілька сотень гривень. Але вчасно згадала, що без нього донька не зможе нормально робити шкільні завдання та дивитися улюблені мультики на вихідних.
Проте, хоч би скільки шматків вона болісно відривала від себе, цього було катастрофічно мало. Щира доброта та відчайдушна наполегливість не здатні оплачувати банківські кредити з шаленими відсотками.
На роботі вона з останніх сил тримала обличчя. Так само привітно й тепло усміхалася постійним клієнтам, наливаючи їм запашне капучино. Дбайливо пакувала свіжі круасани в екологічні крафтові пакети. Ретельно, до блиску витирала столи в кінці кожної довгої зміни. Ніхто навколо нічого не помічав. Адже Юлія Терещенко завжди була саме такою — сильною, безвідмовною жінкою, яка звикла мовчки тягнути весь світ на своїх тендітних плечах і ніколи не жалітися на долю.
Але того вівторка, стоячи з банківським листом у кишені робочого фартуха, вона вперше відчула крижаний, паралізуючий страх. У її запаленій голові промайнула дуже гірка, несправедлива думка. Якщо ти все своє життя віддаєш добро просто так, нічого не очікуючи натомість, то, мабуть, нікому й на думку не спаде кинути тобі рятувальний круг, коли ти сама почнеш іти на дно.
Поки Оксана не забила на сполох.
Подруга уважно спостерігала, як Юля вже вп’яте люто, з якоюсь маніакальною впертістю тре ідеально чисту скляну вітрину пекарні. Оксана з гуркотом відставила тацю зі свіжими еклерами, рішуче підійшла ближче і схрестила руки на грудях.
— Так, подруго, — тон її голосу абсолютно не терпів заперечень. — Ану негайно викладай, що за чортівня відбувається у твоєму житті.
Юлія нервово здригнулася, наче школярка, яку спіймали на гарячому:
— Усе нормально, Оксанко. Абсолютно нічого. Просто втомилася.
— Нічого?! — подруга обурено підняла брову. — Ти сьогодні забула покласти Солі яблуко до школи. Ти зробила нашому патрульному каву без його улюбленого карамельного сиропу, хоча знаєш його замовлення напам’ять уже два роки. І найголовніше — ти жодного разу не підколола мене за те провальне побачення з айтішником! Говори зараз же.
Юля хотіла щось збрехати, віджартуватися, але пересохлі губи її просто не послухалися. Її емоційно прорвало. Вона розповіла все як на духу: про загадкового Максима, про страшну ніч під зливою, про залишений на столі орден і дивний лист у скриньці. А потім, захлинаючись сльозами, — про тридцять днів, які залишалися її маленькій сім’ї до примусового виселення на вулицю.
Оксана не стала закочувати очі чи читати моралі. Не почала нудно просторікувати про фінансову грамотність чи безвідповідальність. Вона просто мовчки сперлася ліктями на прилавок, дуже важко зітхнула і сказала:
— Ну, це просто якийсь повний капець, Юльцю.
Це була найщиріша, найчесніша реакція, яку Юлія чула за останні, сповнені жаху тижні. Несподівано для самої себе вона раптом розсміялася. Це був тихий, надломлений, трохи істеричний смішок, але він дивним чином зняв частину нестерпного тягаря з її грудей.
— Так, — прошепотіла вона, витираючи солону краплю в куточку ока борошняною рукою. — Це справді повний капець.