Юлія подалася вперед, з усієї сили зціпивши зуби:
— Який ще може бути сюрприз, Андрію? Я ж нікому нічого не винна!
— Спливло старе, архівне обтяження на землю. Датоване ще кінцем дев’яностих років. Схоже, ваш покійний батько брав додаткову приватну позику готівкою під заставу самої землі, коли в розпачі шукав великі гроші на лікування вашої мами. Цей приватний борг ніколи не фігурував у сучасних банківських базах. А буквально кілька тижнів тому цей борговий вексель перекупила одна дуже сумнівна колекторська фірма — ТОВ «Інвест-Гарант». І тепер вони подали офіційний позов до суду.
Голос Юлії кудись зник, у горлі пересохло. Залишився лише здавлений, хрипкий шепіт:
— І що саме це означає для нас із Солею?
Андрій болісно скривився, зняв окуляри і почав протирати їх краєм сорочки.
— Технічно… Вони претендують на землю безпосередньо за вашим будинком. На все, що знаходиться за межами фундаменту. Ваш город, старий сарай, плодовий сад. Усе, що не було чітко прив’язане до іпотеки на саму будівлю. Якщо ми не оскаржимо це в суді просто зараз, вони мають абсолютно законне право приїхати з бульдозером і поставити паркан прямо посеред вашого двору. Або пустити цю землю з молотка. Це типові, безжальні рейдери, Юлю. Вони спеціально вишукують такі старі розписки і просто викручують людям руки.
Юлія відчула, як сірі стіни тісного кабінету починають невблаганно на неї тиснути. Її сад. Її невеликий город, де маленька Соломія минулої весни посадила свій перший у житті декоративний соняшник. Дерева, під якими вона сама провела все своє щасливе дитинство. Якась безлика, безжалісна «шарашкіна контора» вирішила холоднокровно відібрати в неї серце її рідного дому.
Вона вийшла з будівлі ЦНАПу на абсолютно ватних, неслухняних ногах.
Жінка просиділа у своєму старому зеленому «Фіаті» щонайменше двадцять хвилин. Вона просто порожнім поглядом дивилася перед собою на посіпаний тріщинами асфальт парковки, до побіління кісточок зціпивши пальці на холодному пластику керма. Усередині неї точилася страшна боротьба між чорним відчаєм і гострим почуттям провини.
Чи мала вона моральне право просити про допомогу знову? Чи не забагато вона вимагає від людей, які й так подарували їй найбільше диво в її житті, закривши величезний кредит?
Але перед очима вперто стояло усміхнене обличчя Соломії, яка захоплено поливала з маленької пластикової лієчки свої перші кущі помідорів. Ця картина зламала її гордість. Юля дістала телефон. Її руки тремтіли так сильно, що вона кілька разів промахувалася повз потрібні літери на сенсорному екрані.
«Максиме, доброго дня. Мені неймовірно, пекельно соромно турбувати вас після всього того, що ви і ваші побратими для мене вже зробили. Але тут сталася страшна біда. Наш двір намагаються відібрати за старими, підробленими документами з дев’яностих».
Вона міцно заплющила очі і з відчаєм натиснула кнопку «Відправити». У порожньому, холодному салоні фургончика пролунав її тихий, зірваний шепіт:
— Будь ласка, Господи… Нехай це не закінчується ось так.
Максим не став відписувати довгими повідомленнями чи розпитуваннями. Він зателефонував наступного ранку, рівно о восьмій нуль-нуль, з армійською пунктуальністю.
Він уважно, не перебиваючи, вислухав плутану, дуже емоційну розповідь Юлії. Про її візит до Савченка, про нахабних рейдерів із «Інвест-Гаранту» та реальну загрозу назавжди втратити половину рідного подвір’я. Він мовчав так само зосереджено, як тієї першої дощової ночі на її кухні.
А потім, коли вона нарешті закінчила і в слухавці повисла важка, дзвінка пауза, його голос пролунав абсолютно спокійно й безапеляційно:
— Я з цим розберуся. Просто видихніть і займайтеся своїми справами, Юліє.
Минуло всього три дні після того напруженого дзвінка Максиму. До кабінету Андрія Савченка впевненим, важким кроком зайшов чоловік у строгій темно-синій куртці. Він зовсім не був схожий на звичайного прохача чи типового скандального клієнта. Чоловік мовчки поклав на стіл масивний шкіряний портфель, розгорнув посвідчення старшого військового юриста і подивився на реєстратора поглядом людини, яка звикла розв’язувати проблеми будь-якої складності за лічені хвилини.
Він не погрожував. Не підвищував голосу і не влаштовував дешевих театральних сцен. Юрист просто виклав перед ошелешеним Андрієм теку з офіційними паперами, скріпленими свіжими мокрими печатками, та оригінал судової ухвали.
Виявилося, що команда військових юристів підняла всю підноготну цього «боргу» менш ніж за добу. Старий вексель батька Юлії був реактивований шахрайським шляхом, за допомогою відверто підроблених підписів. Ба більше, ця так звана фірма «Інвест-Гарант» уже понад чотири місяці фігурувала у масштабному розслідуванні Департаменту стратегічних розслідувань за фактами земельного рейдерства на Київщині.
Усе скінчилося. Цього разу — остаточно і безповоротно. Суд анулював будь-які претензії колекторів на землю Юлії Терещенко.
Коли Андрій зателефонував їй, щоб повідомити цю приголомшливу новину, Юля не змогла вимовити у відповідь жодного слова. Вона просто повільно відклала слухавку, зняла свій робочий фартух, сіла у «Фіат» і виїхала далеко за межі містечка. Жінка зупинилася на самій вершині старого, порослого диким полином Обухівського пагорба — саме там, де багато років тому тато вчив її вперше заводити старенькі «Жигулі» зі штовхача.