У цей момент Грім раптово сповільнив крок. Його вуха знову нагострилися, а голова повернулася в бік дівчинки. Постава собаки миттєво змінилася: від простої уважності до вкрай обережної зацікавленості. Одна за одною інші вівчарки підрозділу почали копіювати рухи ватажка. Вони ледь підняли морди, втягуючи повітря, наче щось невидиме вдарило по їхніх чутливих рецепторах.
— Спокійно, Громе, спокійно, — прошепотів Максим, міцніше перехоплюючи повідок.
Але пес не був агресивним — він був максимально сфокусованим. Його розумні очі не відривалися від маленької постаті. Пасажири навколо також почали звертати увагу на цю дивну сцену. Хтось показував пальцем, інші перешіптувалися. Деякі люди дістали телефони, думаючи, що зараз знімуть миле відео про те, як добрі поліцейські собаки знаходять батьків загубленого маляти.
Але повітря в терміналі раптом стало важким, наче перед грозою. Максим повільно підійшов до дівчинки, намагаючись не налякати її своєю формою.
— Привіт, сонечко. Ти загубилася? — лагідно запитав він, присівши навпочіпки.
Дівчинка нічого не відповіла. Вона лише міцніше притиснула до грудей свого плюшевого ведмедя і підвела на офіцера величезні блакитні очі. Це був відсторонений, майже скляний погляд.
— Ти знаєш, де твоя мама чи тато? — спробував ще раз Максим.
Знову жодної реакції. Лише тиша і ледь чутне клацання пластикового ока іграшки, по якому нервово стукали маленькі тремтячі пальчики дитини. За спиною Максима собаки почали переступати з лапи на лапу. Вони ставали дедалі неспокійнішими.
Грім видав тихе, утробне гарчання — це було попередження. Максим злегка повернув голову, і на його лобі з’явилася глибока зморшка. Щось було катастрофічно не так. Він відчував це шкірою. І, судячи з реакції чотирнадцяти тренованих псів, він був не єдиним, хто це розумів.
У цьому залитому сонцем куточку аеропорту ілюзія спокою почала тріщати по швах. Тиша тривала лише коротку мить. А потім усе змінилося назавжди.
Тихе гарчання Грома переросло в різкий, гучний гавкіт, який луною відбився від скляних стін терміналу. За лічені секунди всі чотирнадцять поліцейських собак розірвали стрій. Вони одночасно повернулися і як за командою рушили до дівчинки.
Цей різкий, синхронний рух викликав хвилю справжньої паніки серед свідків. Розмови обірвалися на півслові. Люди завмерли зі стаканчиками кави в руках. Кожна пара очей в аеропорту була прикута до моторошної картини: чотирнадцять масивних німецьких вівчарок утворювали повільне, щільне кільце навколо крихітної дитини.
— Усім тримати позиції! — гаркнув Максим, намагаючись перекрити шум, що здіймався навколо.
Але його наказ залишився без уваги. Собаки не нападали. Вони саме оточували. Їхні тіла були напружені, але в них не було агресії, спрямованої на дівчинку. Їхні голови були опущені, хвости витягнуті в струну. Вони вибудували живу захисну стіну навколо дитини. Здавалося, ніби поруч причаїлася смертельна небезпека, яку могли відчути лише вони.
Пасажири навколо ахнули, інстинктивно задкуючи. Хтось хапав на руки дітей, закриваючи їх собою. Дехто, навпаки, немов загіпнотизований, продовжував знімати це сюрреалістичне видовище на камери смартфонів. Охоронці аеропорту, які миттєво зреагували на галас, кинулися вперед. Їхні руки автоматично потягнулися до кобур зі зброєю.
— Відставити! — різко скомандував Максим Яровенко, піднімаючи руку, щоб зупинити колег. — Не наближатися і не робити різких рухів!
Він знав своїх собак. Він довіряв їм власне життя і життя оточуючих. Якщо елітні пси Національної поліції поводилися саме так, на це була надзвичайно вагома причина.
— Тихіше, хлопці, спокійно, — промовив він низьким, заспокійливим тоном, обережно наближаючись до Грома.
Погляд головної вівчарки метався між маленькою дівчинкою та чимось абсолютно невидимим для людського ока. Ніздрі пса роздувалися, втягуючи кожен міліметр повітря, наче він намагався розплутати складний клубок запахів. Кожен м’яз на його могутньому тілі вібрував від стримуваної енергії. Інші пси ідеально віддзеркалювали його рухи, а їхнє низьке гарчання зливалося в єдиний, тривожний хор.
А що ж дівчинка? Вона не плакала. Навіть не здригнулася. Крихітка на ім’я Соля (хоча Максим ще не знав її імені) просто стояла в центрі цього живого кільця, міцно обіймаючи свого старого ведмедика, і переводила погляд з однієї собаки на іншу. Сонячні промені падали на блискучу шерсть вівчарок, створюючи неймовірний контраст: абсолютна, первісна сила поруч із абсолютною дитячою беззахисністю.
— Командире, що відбувається? — пошепки запитав лейтенант Денис Коваль, зупинившись за кілька кроків від Максима.
— Поки не знаю, Денисе, — відповів Яровенко, не відриваючи очей від дитини. — Але не ламайте стрій. Дайте їм працювати.