Натовп продовжував панікувати. Десь позаду чулися уривки фраз: «Вона що, чимось заражена?», «Може, собаки її захищають?», «Де охорона?!».
Раптом Грім знову гавкнув — коротко, наказово, немов віддаючи розпорядження своїй зграї. Собаки трохи змістилися, ще більше звужуючи коло. Тепер Максиму стало абсолютно ясно: вони не намагалися затримати дитину чи обмежити її рухи. Вони закривали її собою.
Пульс Яровенка різко прискорився. Він вмів читати поведінку Грома як відкриту книгу. І зараз він бачив у його очах не агресію, а суміш тваринного страху та беззаперечного обов’язку. Грім реагував не на дівчинку. Він реагував заради неї. Щось поруч із нею, або безпосередньо на ній, змусило спрацювати їхні найглибші інстинкти.
Максим трохи присів, його рука мимоволі лягла на рацію. Він швидким поглядом просканував усе навколо: покинуті валізи, стійку реєстрації, урни для сміття. Нічого підозрілого. Лише налякані туристи, розгублена служба безпеки та луна від гавкоту, яка не вщухала.
І тут, абсолютно несподівано, вуха Грома злетіли вгору. Його велика голова різко повернулася до плюшевого ведмедя, якого дівчинка притискала до грудей. У грудях собаки зародилося нове, ще глибше гарчання. Серце Максима пропустило удар. Що б там не привернуло увагу пса, воно знаходилося всередині цієї дитячої іграшки. І саме в цю секунду ранковий спокій «Столичного Терміналу» остаточно перетворився на хаос.
Напруга луснула, мов перетягнутий канат. Тієї миті, коли Грім зробив різкий рух у бік іграшки, пасажири не витримали. Люди з криками кинулися врозтіч. Валізи падали на підлогу, розлита кава розтікалася по глянцевій плитці, а співробітники аеропорту відчайдушно намагалися взяти ситуацію під контроль. Звук собачого гавкоту заповнив увесь простір — лютий, владний, ритмічний. Під стелею спалахнули червоні лампи, і завила сирена служби безпеки.
— Усім відійти на безпечну відстань! — на повний голос закричав Максим. Але паніка вже керувала натовпом. Одні думали, що собаки зірвалися з ланцюга, інші кричали про теракт.
Посеред усього цього божевілля Соломійка залишалася нерухомою. Її блакитні очі бігали з боку в бік, повні розгубленості та страху, але вона не робила жодного кроку. Грім стояв між нею та натовпом, перетворивши своє тіло на живий щит. Інші тринадцять собак розвернулися мордами назовні, очікуючи загрози не від дитини, а ззовні.
— Терміново викликайте вибухотехнічну службу поліції! — гаркнув Максим у рацію. — Оголошуйте евакуацію та перекривайте дванадцятий гейт! Нікого не впускати і не випускати!
Поки поліцейські відтісняли людей до аварійних виходів, Яровенко обережно опустився на коліна поруч із дівчинкою. Незважаючи на гуркіт сирен та шалений стукіт власного серця, він намагався говорити максимально м’яко:
— Сонечко, все добре. Ти в безпеці, чуєш? Ти велика молодець.
Дитина кліпнула, і її тоненький голосок ледь пробився крізь шум:
— Вони не злі…
— Я знаю, маленька, — кивнув Максим.
— Вони… вони просто бояться, — прошепотіла вона.
Ці слова вдарили офіцера сильніше за будь-який удар. Він перевів погляд на Грома. Пес стояв нерухомо, його погляд був мертво прикутий до плюшевого ведмедя. У животі Максима все стислося. Те, що відчував його чотирилапий напарник, не було звичайною небезпекою. Це було щось невідворотне.
Повітря у зоні посадки стало важким і липким від страху. Червоні спалахи сигналізації відбивалися у склі. Денис Коваль обережно підійшов ближче, тримаючи в руках портативний аналізатор.
— Максиме, це не схоже на звичайну вибухівку. Сенсори б уже зреагували на залишки хімічних речовин. Може, це біологічна загроза?
Яровенко похитав головою.
— Ні. Подивися на них. Вони не знають, нападати чи захищати.
Соля міцніше притиснула ведмедя, її губки затремтіли.
— Дядя сказав, що так треба… — раптом вимовила вона.
Максим миттєво повернувся до неї:
— Який дядя, сонечко?
— Той, що в аеропорту, — схлипнула дитина. — Він забрав мого ведмедика, а потім сказав, що татко просив його полагодити…