Але Грім не заспокоювався. Навпаки, його гавкіт став ще більш несамовитим. Проте тепер пес дивився не у вікно. Він розвернувся і кинувся до зони очікування, де хвилину тому метушилися люди. Вівчарка зупинилася біля забутої кимось сірої спортивної сумки, акуратно залишеної під пластиковими сидіннями.
Серце Максима завмерло. Пес сів поруч із сумкою — це був класичний, безпомилковий сигнал виявлення реальної небезпеки.
— Вибухотехніки, сюди! Бігом! — голос інспектора зірвався.
Експерт у важкому костюмі обережно наблизився до знахідки зі сканером. Прилад майже одразу заверещав, екран засвітився яскраво-червоним.
— Командире… тут позитивний відгук, — голос спеціаліста дрижав. — Висока концентрація небезпечних речовин. Детонатор активний.
Повітря в легенях Максима немов закінчилося. Передавач у ведмедику був лише частиною плану. Ті, хто стежив за родиною, залишили їм прощальний “подарунок”, щоб знищити сліди або просто помститися за зірвану операцію.
— Повна евакуація терміналу! Негайно! — пролунав наказ по гучномовцю.
Поліцейські підхопили Олену та Солю, виводячи їх через безпечні коридори. Максим разом із підрозділом кінологів організував периметр, відтісняючи залишки персоналу подалі від епіцентру. Напруга досягла своєї найвищої точки. Тепер усе залежало від твердості рук людини у важкому броньованому костюмі, яка схилилася над сірою сумкою.
Час, здавалося, розтягнувся у нескінченність. У порожньому крилі терміналу лунало лише важке дихання собак та уривчасті команди по рації. Вибухотехнік у масивному броньованому костюмі схилився над сірою сумкою. Його рухи були повільними, вивіреними до міліметра. Кожна секунда відчувалася як година. Максим стояв на безпечній відстані, міцно тримаючи повідок Грома. Пес не зводив очей з експерта, ніби розуміючи всю серйозність моменту.
Нарешті, крізь тріск рації пролунав глухий, але неймовірно заспокійливий голос:
— Загрозу ліквідовано. Детонатор від’єднано. Ми чисті.
Максим із шумом видихнув повітря, яке до цього мимоволі затримував у легенях. Але розслаблятися було зарано. За панорамним вікном розгорталася справжня голлівудська погоня, тільки ставки в ній були абсолютно реальними.
Чорний мікроавтобус відчайдушно мчав технічною дорогою, намагаючись прорватися до виїзду на Бориспільську трасу. Позаду нього з увімкненими сиренами та проблисковими маячками летіли кілька екіпажів патрульної поліції, а в небі вже гуркотів поліцейський гелікоптер, освітлюючи втікачів потужним прожектором.
Один із підозрюваних висунувся з вікна фургона і жбурнув під колеса найближчої патрульної машини якийсь металевий предмет. Пролунав різкий хлопок, спалахнули яскраві іскри, і поліцейське авто було змушене різко вильнути вбік, щоб уникнути зіткнення, здіймаючи хмару пилу.
— Застосовуйте засоби примусової зупинки! — пролунав у рації жорсткий наказ командира спецпідрозділу КОРД.
Два чорні броньовані позашляховики спецназу блискавично перерізали шлях утікачам, розгортаючи поперек дороги стрічки з шипами. Водій мікроавтобуса спробував загальмувати, але на такій швидкості це було неможливо. З гучним ляскотом шини фургона пробилися, важку машину занесло, вона кілька разів розвернулася навколо своєї осі і з металевим скреготом врізалася в масивну огорожу периметра.
Не встиг пил осісти, як бійці КОРДу вже оточили розбитий транспорт.
— Руки на панель! Виходити по одному! — кричали спецпризначенці, тримаючи авто на прицілі.
Водій, хитаючись, вибрався з кабіни, але замість того, щоб здатися, раптом рвонув у бік лісопосадки.
— Вулкан, брати! — пролунала коротка команда одного з кінологів.
Величезна вівчарка на прізвисько Вулкан зірвалася з місця, мов випущена стріла. Собака наздогнав утікача за лічені секунди і точним, відпрацьованим стрибком збив його з ніг, застосувавши професійне захоплення. Жодної зайвої жорстокості — лише бездоганна робота. Підозрюваний навіть не намагався пручатися, коли на його зап’ястях клацнули сталеві кайданки. Другого зловмисника витягли з фургона без жодного опору.
Коли слідчо-оперативна група оглянула салон мікроавтобуса, вони знайшли кілька захищених ноутбуків, підроблені паспорти різних країн та стопки роздрукованих фотографій. На знімках була Олена, маленька Соломійка та покійний Андрій. Фотографії були зроблені в різних місцях, з різних ракурсів, з точними координатами. Це була масштабна, професійна мережа стеження, яку сьогодні вдалося повністю зруйнувати завдяки одному уважному псу.
Тим часом у терміналі поступово відновлювався порядок. Червоні лампи тривоги згасли, сирени замовкли. Напруга, що висіла в повітрі, змінилася на відчуття глибокого, виснажливого полегшення.
Олена сиділа на підлозі, міцно обіймаючи Солю. Обличчя жінки було мокрим від сліз, але тепер це були сльози полегшення. Дівчинка, яка нарешті відійшла від шоку, слабко, але щиро посміхнулася.
Грім, відчувши, що небезпека остаточно минула, повільно і дуже обережно підійшов до них. Німецька вівчарка опустила свою велику голову, обнюхала повітря біля дівчинки і ніжно ткнулася мокрим носом у її маленьку долоньку. Соля кліпнула, а потім неголосно засміялася. Цей чистий, безпосередній дитячий сміх став найпрекраснішим звуком, який аеропорт чув за весь цей нескінченно довгий ранок.
Дівчинка простягнула рученята і обійняла собаку за могутню шию.
— Ти мій хороший хлопчик, — прошепотіла вона, зариваючись обличчям у густу шерсть.