Холодний піт виступив на лобі старшого інспектора.
— Маленька, — голос Максима став ще тихішим, — мені потрібно, щоб ти дала мені свою іграшку. Обіцяю, я її не заберу назавжди.
Після довгої паузи Соля повільно простягнула йому ведмедя. Щойно іграшка опинилася в руках Яровенка, він зрозумів: вона була занадто важкою для звичайного плюшу. І зсередини відчувався холод. Не від кондиціонера. Це був холод металу.
— Денисе, давай сюди сканер, — скомандував він.
Коваль швидко провів приладом над іграшкою. Екран миттєво засвітився червоним, і пронизливий писк розрізав повітря.
— Металева сигнатура, — зблід лейтенант. — Всередині тулуба. Це не просто іграшка, командире. Там дроти.
Перш ніж Максим встиг щось сказати, пронизливий жіночий крик прорвався крізь кордон поліції.
— Соля! Моя дівчинка!
Усі обернулися. До них, відштовхуючи патрульних, проривалася жінка з розпатланим волоссям. Її обличчя було мокрим від сліз.
— Пустіть мене! Це моя донька! — кричала вона, вириваючись із рук офіцерів спецпідрозділу, які щойно прибули на місце. — Їй всього чотири роки! Хтось викрав її біля вбиральні десять хвилин тому!
Грім зробив крок назустріч жінці. Його шерсть стала дибки, він видав коротке попереджувальне гарчання. Жінка завмерла, з жахом дивлячись на зграю вівчарок. Але за секунду собака заспокоївся. Він обнюхав повітря і, опустивши голову, відступив убік, пропускаючи її. Інстинкти пса знову не підвели — ця жінка не несла загрози, вона справді була матір’ю.
— Пропустіть її! — наказав Максим бійцям.
Олена — так звали жінку — впала на коліна прямо на холодну плитку і міцно обійняла свою дитину, ховаючи обличчя в її рожевій курточці. Тільки тепер маленька Соля дозволила собі заплакати. Вона ридала вголос, хапаючись за мамину шию маленькими рученятами. Ця зворушлива сцена на мить змусила замовкнути навіть суворих поліцейських.
Поки медики швидкої допомоги, які прибули на місце, оглядали маленьку Солю, Максим Яровенко обережно відвів її матір убік. Олена все ще тремтіла, не випускаючи з поля зору свою дитину, яка тепер сиділа на стільці в оточенні поліцейських собак. Грім влаштувався найближче, поклавши свою велику голову дівчинці на коліна.
— Пані Олено, — тихо, але надзвичайно серйозно почав Максим. — Ми знайшли дещо всередині іграшки вашої доньки. Ви знаєте, звідки у неї цей ведмідь?
Жінка миттєво зблідла. Здавалося, з її обличчя зникли останні краплі крові.
— Це… це її улюблена іграшка. Її подарував тато, ще до того, як… — вона запнулася, судомно ковтаючи повітря.
— До того, як що? — м’яко натиснув старший інспектор.
Голос Олени зірвався на хрипкий шепіт:
— До того, як він загинув. Мій чоловік, Андрій, працював старшим інженером у закритому науково-дослідному інституті. Він розробляв новітні системи шифрування зв’язку для оборонного сектору. Кілька місяців тому він знайшов якусь критичну вразливість. Витік інформації. Андрій хотів передати звіт керівництву, але не встиг. Його машина злетіла з траси. У поліції сказали, що це був нещасний випадок. Відмовили гальма…
Максим відчув, як по спині пробіг холодний холодок. Це була не просто випадкова знахідка в аеропорту.
— Але ви їм не повірили? — запитав він.
Олена відчайдушно похитала головою:
— За тиждень після похорону я почала помічати, що за нами стежать. Темні машини біля будинку, дивні нічні дзвінки з невідомих номерів. Я думала, що божеволію від горя. Сьогодні ми мали летіти до моєї сестри за кордон, щоб хоч трохи відпочити. Поки я відійшла до стійки реєстрації, до Солі підійшов якийсь чоловік. Вона сказала, що він запропонував зашити ведмедика, бо там розійшовся шов… Я думала, це просто добра людина.
— Вони використали вашу дитину як живий контейнер, — процідив крізь зуби лейтенант Коваль, який стояв поруч і чув усю розмову.
У цей момент до них підійшов старший групи вибухотехніків. Він зняв важкий захисний шолом і витер спітніле чоло. У його руках був спеціальний планшет.
— Командире, вам треба на це подивитися, — звернувся він до Максима. — Ми акуратно розкрили іграшку. Це не вибухівка. Це передавач. Військового зразка, з автономним живленням.
— Він передавав координати? Вони відстежували родину? — насупився Яровенко.
— Не тільки, — похитав головою експерт. — Пристрій працював як ретранслятор. Ми перехопили частину пакетів даних. Хтось використовував цей чіп, щоб підключатися до закритих мереж. Схоже, чоловік цієї жінки встиг сховати якісь цифрові ключі або алгоритми доступу, і ці люди намагалися їх витягти, постійно тримаючи дитину в полі зору своїх сканерів.
Усвідомлення того, що сталося, накрило всіх присутніх, мов крижана хвиля. Собаки відчули сигнал цього потужного передавача задовго до того, як будь-яка апаратура аеропорту змогла б його зафіксувати. Їхні бездоганні інстинкти врятували не лише маленьку дівчинку, але й запобігли масштабному витоку секретних даних.
Раптом Грім різко підняв голову. Його вуха стали торчма. Пес залишив Солю, зробив кілька швидких кроків до величезного панорамного вікна терміналу і завмер. З його грудей знову вирвалося те саме низьке, вібруюче гарчання.
Максим миттєво опинився поруч із собакою, вдивляючись крізь товсте скло. На службовій дорозі біля злітно-посадкової смуги, за металевою сіткою периметра, стояв непримітний чорний мікроавтобус із наглухо затонованими вікнами. Двигун працював.
— Денисе! — різко крикнув Яровенко. — Чорний фургон біля сьомого сектора! Це вони!
Зрозумівши, що їх викрито, водій мікроавтобуса різко вдарив по газах. Машина з вереском шин зірвалася з місця, викидаючи з-під коліс хмари пилу.
— Усім патрульним екіпажам! — закричав Максим у рацію. — Підозрілий транспортний засіб проривається до технічного виїзду! Негайно перехопити! Залучайте КОРД!