За вікном автомобіля плавно пропливали до болю знайомі пейзажі рідного міста. Широкий Дніпро сліпуче виблискував під пообіднім серпневим сонцем, наче хтось розсипав мільйони діамантів по воді. Великі скляні торгові центри, куди Олена так любила витягувати його на вихідних. Літні тераси стильних ресторанів, молодь, яка безтурботно гуляла тротуарами зі стаканчиками холодної кави…
Місто жило своїм звичним, швидким і комфортним ритмом, ніби назавжди застигло у паралельній, захищеній реальності. Цей гострий, безжальний контраст двох абсолютно різних світів сильно різав по натягнутих нервах. Максим знову почувався астронавтом, який щойно приземлився на Землю після довгої, виснажливої експедиції на вкрай ворожу планету.
У кишені тактичних штанів раптом вібрував смартфон. Це посипалися десятки нових повідомлень у закритому чаті їхнього взводу. Хлопці, які теж виїхали на заслужений відпочинок, вже активно і голосно планували, де саме зустрітися на вихідних у центрі, щоб “посидіти як білі люди і випити нормального пива”. Максим навіть не став відкривати додаток, просто змахнувши сповіщення з екрана. Не сьогодні і точно не завтра. Зараз для нього у всьому величезному Всесвіті існувала виключно Олена.
Чим ближче жовте таксі під’їжджало до їхньої вулиці, тим гучніше і частіше калатало його серце, віддаючи пульсацією у скронях. Максим кинув швидкий, критичний погляд на своє відображення у темному тонованому склі автомобіля. Виглядав він, м’яко кажучи, далеко не як романтичний кіногерой. Обличчя дуже сильно схудло, загостривши вилиці так, що об них можна було порізатися. Шкіра задубіла від постійного вітру й палючого сонця, перетворившись на темну, жорстку мідь.
Біля куточків очей пролягла сітка нових, глибоких зморщок, яких точно не було ще півтора року тому. Волосся було збрите машинкою майже під нуль. А на правій стороні шиї чітко виднівся ще зовсім свіжий, червонуватий шрам від металевого уламка. Чи не злякається його Олена цих зовнішніх змін? Чи впізнає вона в цих жорстких рисах того самого Максима, якого зі сльозами на очах проводжала колись на пероні?
Автомобіль нарешті звернув на їхню вузьку, затишну лінію на Осокорках. Максим мимоволі подався всім корпусом вперед, жадібно впиваючись поглядом у знайомі архітектурні форми та паркани сусідів. Номер 42. Ще кілька десятків метрів.
— Ось тут, праворуч, біля високого коричневого паркану з профнастилу, можете призупинитися, — хрипко скомандував він водієві, раптом відчувши, як миттєво і повністю пересохло в роті.
Він побачив знайомий скат даху свого будинку. Побачив розлогу гілку груші, яку вони саджали разом у перший же рік щасливого життя на новому місці. А потім… потім він побачив їх.
Кров миттєво, за частку секунди відхлинула від обличчя Максима. Його великі долоні раптом вкрилися липким, крижаним потом. Його ніби з розмаху вдарили під дих невидимою, стокілограмовою кувалдою, вибивши все повітря з легень.
Біля їхніх кованих воріт були припарковані дві машини: темно-зелений військовий пікап із чорними номерами та велика біла карета швидкої допомоги. Її увімкнені сині проблискові маячки тривожно і ритмічно відбивалися на коричневому паркані, створюючи моторошну світломузику посеред сонячного дня. На подвір’ї, утворивши напружене, ідеально рівне півколо, стояли люди у військовій формі. Це точно, стовідсотково були не його бойові побратими, які раптом вирішили заїхати в гості без попередження. Їхні пози були підкреслено офіційними, спини — кам’яними і неприродно прямими.
Серед них дуже чітко, як більмо на оці, виділявся старший офіцер у парадному кітелі. Він нервово стискав у руках темну канцелярську теку з документами. Трохи позаду завмерли двоє медиків у спеціальній формі, тримаючи напоготові важку помаранчеву реанімаційну валізку, готову до негайного використання.
А в самому епіцентрі цього страшного, сюрреалістичного півкола стояла його Олена.
Вона була вбрана в глуху, закриту чорну сукню, якої він ніколи раніше не бачив у її гардеробі. Навіть із салону таксі, крізь тоноване скло, Максим чітко бачив, як дрібно, моторошно і неконтрольовано тремтять її тендітні плечі. Військовий психолог дуже обережно, наче кришталеву, готову розбитися вазу, підтримував її під лікоть. Він явно побоювався, що вона просто знепритомніє і впаде на тверду бруківку двору.
Таксі плавно і безшумно зупинилося за кілька метрів від воріт. Максим не міг поворухнути жодним м’язом свого натренованого тіла. Він буквально забув, як працюють легені і як треба дихати. Це була якась божевільна, сюрреалістична помилка. Це був найгірший, найтемніший кошмар, який тільки може наснитися виснаженому солдату в холодному окопі.
Це була група сповіщення.
Кожен без винятку військовий на фронті знав цей страшний протокол напам’ять. Це були ті самі люди, які приходять у дім тоді, коли повертатися туди вже нікому. Ті самі вісники горя, які приносять у тонкій паперовій теці кінець цілого світу. Але ж він був живий! Він сидів прямо тут, на задньому сидінні звичайного київського таксі, дихав, кліпав очима, відчував під черевиками гумовий килимок автомобіля.
— Ей, командире… Тобі погано? Щось сталося? Серце прихопило? — вкрай стурбовано запитав таксист, обернувшись і помітивши, що його пасажир раптом зблід до кольору білого паперу.
Рука Максима механічно, сама по собі лягла на пластикову ручку дверцят. Думки металися в голові зі швидкістю світла, збиваючись у заплутаний клубок. Невже якась глобальна помилка в штабі? Невже їм офіційно повідомили, що він загинув? Він чудово знав, що минулого тижня у їхньому секторі був надзвичайно важкий бій і батальйон зазнав втрат. Але процедура ідентифікації вже мала б завершитися. Чому ці люди стоять біля його дому саме зараз, у цю секунду?
Раптом Олена повільно, наче долаючи величезний опір, підвела голову. Її очі, червоні, розпухлі і запалені від багатогодинних, нескінченних сліз, почали безтямно блукати порожньою вулицею і раптом… зупинилися на машині таксі. На одну коротку, фатальну мить їхні погляди зустрілися крізь тоноване скло.
Максим побачив, як з її виснаженого обличчя миттєво зникли останні краплі крові і життя. Вона стала білішою за медичний халат лікаря, що стояв позаду неї. Її рот широко відкрився у моторошному, німому крику, але жодного звуку так і не пролунало в гарячому повітрі.
Військовий психолог швидко простежив за її шаленим поглядом. За ним, немов за невидимою командою, обернулися й інші офіцери. Кілька пар здивованих, вкрай напружених очей вп’ялися в жовтий автомобіль.
Максим зробив глибокий, судомний вдих, штовхнув дверцята і, ледь тримаючись на абсолютно ватяних ногах, ступив на розпечений серпневий асфальт назустріч своєму власному похорону.