Для людей, які застигли в ідеальному півколі на подвір’ї, він зараз мав вигляд справжнісінького привида. Запилений, гранично виснажений солдат із величезним рюкзаком у руці, що раптово, всупереч усім законам фізики і логіки, матеріалізувався з розпеченого столичного повітря. Марево. Жорстока, гіперреалістична галюцинація, що була народжена нестерпним, пекучим горем жінки.
Олена різко, одним судомним рухом вирвалася з обережних рук військового психолога. Вона зробила три невпевнені, хиткі кроки назустріч, немов йшла по дуже тонкій, готовій тріснути кризі. А потім раптом завмерла на місці, міцно притиснувши обидві долоні до побілілих губ. Її очі були розширені до межі, вбираючи в себе кожну рису його обличчя.
— Максиме… — її голос був неймовірно тонким, зірваним шепотом, але в абсолютній, вакуумній тиші вулиці він пролунав гучніше за артилерійський постріл. — Максиме, це ти? Це справді ти?
Старший офіцер — сивий полковник Савенко із суворим, наче майстерно висіченим із сірого граніту обличчям — зробив повільний крок уперед. Його міміка, зазвичай беземоційна і статутна, зараз видавала колосальний внутрішній збій системи. Він нервово переводив розгублений погляд із живого солдата перед собою на офіційну чорну теку у своїх руках, а потім знову на Максима. Він відчайдушно, до поту на лобі намагався поєднати жорстоку бюрократичну реальність із тим, що зараз чітко бачили його власні очі.
— Головний сержант Коваленко? — запитав полковник. Він з усіх сил намагався зберегти рівний, офіційний тон, але в його голосі чітко бриніла нотка відвертої, неконтрольованої паніки.
— Я головний сержант Максим Коваленко. Особистий номер… — Максим відчеканив свої цифри виключно на глибоких армійських рефлексах, хоча горло перехопило настільки болючим спазмом, що важко було ковтати повітря. — Так, пане полковнику. Це я. Власною персоною.
Обличчя старого офіцера змінилося за частку секунди. Глибокий, паралізуючий шок поступився місцем величезному полегшенню. Але це полегшення миттєво змило крижаним, темним жахом від усвідомлення реальних масштабів тієї катастрофи, що сталася. Він різко обернувся до Олени, потім до своєї групи сповіщення, потім знову втупився у військового, ніби шукаючи рятівне пояснення.
— Пане полковнику, — Максим змусив себе говорити максимально твердо, хоча адреналін уже розривав вени, пульсуючи у скронях. — Що тут, чорт забирай, відбувається? Чому ви стоїте біля мого дому?
Але навіть ставлячи ці питання вголос, він уже все прекрасно усвідомлював. Холодне, липке розуміння накривало його з головою, затягуючи у вир. Чергова швидка допомога, суцільний чорний одяг дружини, її розпухлі від багатогодинних сліз очі, офіційна папка з гербовою печаткою в руках офіцера. Хтось у величезній армійській системі припустився помилки. Фатальної, абсолютно нелюдської і непрощенної помилки.
І судячи з критичного стану Олени — з цієї божевільної, небезпечної суміші неможливої надії та тваринного страху знову втратити його — вона жила в цьому персональному пеклі вже далеко не першу годину.
Олена зробила ще один непевний крок, а потім раптом, немов пружина, зірвалася з місця. Вона врізалася в нього з такою шаленою, відчайдушною силою, що Максим ледь встояв на ногах, випустивши важкий баул прямо на бруківку. Він інстинктивно підхопив її, стискаючи у сталевих обіймах, ховаючи від усього світу. Вона ридала вголос, страшно і надривно, сховавши обличчя на його грудях. Все її тіло здригалося в неконтрольованих конвульсіях, і Максим фізично відчув, як її гарячі сльози миттєво просочують цупку тканину військової форми.
— Вони сказали мені, що ти загинув! — захлиналася вона словами крізь істеричні ридання, чіпляючись за його кітель так, ніби він міг знову зникнути. — Вони прийшли… Вони стояли тут і сказали, що тебе більше немає. Боже мій, Максиме, ти живий! Ти теплий!
Через її здригаюче плече він бачив, як військові на подвір’ї остаточно скам’яніли. Медик повільно, наче в уповільненій кінозйомці, опустив помаранчеву реанімаційну валізку на зелену траву. Офіцер-психолог уже діставав телефон, гарячково набираючи номер вищого командування, щоб негайно доповісти про цю сюрреалістичну, неможливу ситуацію.
Максим занурив обличчя у волосся дружини, жадібно вдихаючи такий рідний, знайомий запах її шампуню. Він удома. Він абсолютно живий і цілий. Але те світле, омріяне повернення, про яке він стільки марив у сирих донецьких траншеях, щойно розбилося на дрібні, гострі друзки. Сталося щось непоправне, і він присягнувся собі знайти того кабінетного щура, який не дивлячись поставив підпис під його смертю.