Ранок подвійного похорону видався саме таким, яким і мав бути цей найважчий день у їхньому житті: свинцево-сірим, пронизливо вітряним, із дрібною, колючою мрякою, що густо зависала у повітрі. Серпневе київське небо наче щиро оплакувало тих молодих хлопців, які сьогодні мали назавжди знайти свій вічний спокій у міській землі. Максим мовчки стояв перед великим дзеркалом у їхній спальні, повільно, неслухняними, закляклими пальцями застібаючи блискучі золотисті ґудзики на своєму парадному кітелі.
Це була та сама, ідеально вичищена форма, яку його Олена ще кілька днів тому тремтячими руками забрала з хімчистки для того, щоб обережно покласти в його дубову домовину. Тепер ця цупка, пахнуча свіжістю тканина щільно облягала його живі, гарячі плечі, але фізично відчувалася на тілі такою важкою, наче була відлита з чистого свинцю.
Олена безшумно з’явилася у дверному отворі спальні. Вона була вбрана в сувору, наглухо закриту чорну сукню й темний плащ, а її розкіш волосся було повністю сховане під жалобну хустку. Жінка виглядала неймовірно блідою, наче мармурова антична статуя, але дивовижно, моторошно спокійною — як людина, яка вже до самого дна виплакала абсолютно всі свої сльози за ці пекельні дні.
— Ти вже готовий? — дуже тихо, майже пошепки запитала вона, зупиняючись поруч із ним і дивлячись у дзеркало.
Максим ще раз важко, з-під брів подивився на своє засмагле, змарніле відображення. Чи взагалі можна бути морально готовим до власного похорону, навіть якщо в закритій домовині під мокрою землею сьогодні лежатимеш не ти?
— Так, кохана, — глухо відповів він, обережно беручи її крижану руку у свою. — Їдемо. Ми маємо там бути. Це наш обов’язок.
Вони всю дорогу їхали мовчки, слухаючи лише ритмічний, заколисуючий стукіт гумових двірників по лобовому склу. Максим впевнено вів машину через усе затягнуте туманом місто аж до Берковецького міського кладовища, де на великій Алеї Героїв під дощем пронизливо і гордо майоріли сотні синьо-жовтих прапорів. Це величне і водночас нестерпно болюче видовище завжди стискало горло: ціле безкрайнє море стягів, кожен з яких означав чиєсь перерване молоде життя, чийсь назавжди зруйнований всесвіт.
Коли вони нарешті під’їхали до закритого сектору військових поховань, там уже зібрався величезний натовп. Довгою вервечкою стояли машини, похмурі побратими з оберемками червоних гвоздик і родичі, повністю вбрані в чорне. Біля центрального входу їх одразу зустрів полковник Савенко. Старий офіцер виглядав ще більш виснаженим і сірим, ніж під час їхньої вчорашньої важкої розмови.
— Пане головний сержанте, пані Олено. Я щиро, від усього серця вдячний вам за те, що ви знайшли мужність прийти сюди сьогодні. Родини загиблих дуже просили, щоб ви стояли поруч із ними в першому ряду. Пані Соломія категорично на цьому наполягала ще з самого ранку.
Їх надзвичайно обережно провели до перших рядів, дозволивши стати трохи збоку від найближчих родичів. Максим миттєво побачив дві закриті дерев’яні труни, урочисто накриті великими державними прапорами. Дві різні долі, дві життєві історії, які були жорстоко обірвані в одну страшну мить під Куп’янськом.
Біля першої домовини стояла жінка років сорока п’яти — Марина, вдова досвідченого Артема Коваленка, яку з обох боків дбайливо підтримували під руки двоє її вже дорослих синів. А біля іншої труни стояла зовсім юна, неймовірно тендітна Соломія. Вона судомно, до побіління пальців трималася за руку літньої жінки, ймовірно своєї матері, і невідривно дивилася на домовину чоловіка так, ніби весь навколишній світ для неї назавжди перестав існувати.
Офіційна церемонія прощання розпочалася. Військовий капелан низьким, проникливим голосом говорив про вищу жертовність, про щиру любов до своєї землі, про те, що ці хлопці віддали найдорожче. Він чітко називав їхні імена. Максим слухав цю промову і майже фізично відчував кожен важкий удар свого власного серця. Усі ці красиві, правильні, величні слова ще вчора мали звучати саме про нього.
Коли над могилами надривно зазвучала традиційна жалобна мелодія, абсолютно всі присутні як один опустилися на праве коліно. Максим став на коліно прямо в мокру, холодну землю поруч із Оленою, низько схиливши свою голову. Він зараз віддавав найвищу шану тим людям, чия раптова смерть стала ціною його власного життя і щастя його дружини.
Пролунав військовий салют. Три гучні, синхронні залпи в похмуре небо. Ці різкі постріли змусили велику зграю чорних ворон злякано злетіти з верхівок старих кладовищенських сосен. Військові з почесної варти, карбуючи крок, почали повільно, ідеально рівними трикутниками складати державні прапори з трун.
Полковник Савенко підійшов до Марини і, знову ставши перед нею на коліно, обережно вручив їй складений прапор. Потім він так само підійшов до юної Соломія. Дівчина прийняла цю тканину своїми неймовірно тремтячими руками, з силою притиснула її до грудей і міцно заплющила очі, ніби відчайдушно намагаючись увібрати в себе останні залишки тепла свого коханого.
Максим відчув, як до горла підступає фізична нудота. Це мав бути прапор його Олени. Якби ту кляту штабну помилку не виявили, Олена зараз стояла б саме там, під цим холодним дощем, притискаючи до своїх грудей тканину, що символізувала смерть чоловіка, який насправді був абсолютно живий.
Після завершення офіційної церемонії Соломія раптом відірвалася від матері і попрямувала прямо до них. Вона була білою як крейда, з жахливо червоними очима, але її хода була напрочуд твердою і цілеспрямованою.
— Ви Максим Коваленко, так? — запитала вона дуже тихим, надламаним голосом.
— Так, це я. Прийміть мої найщиріші співчуття вашій величезній втраті, Соломіє.
— Я дуже хотіла побачити вас наживо, — різко перебила вона його, не даючи закінчити фразу. Її погляд був дуже дивним — пекуча суміш абсолютної порожнечі, болю і якоїсь незрозумілої цікавості. — Розумієте, чотири дні я жила і свято вірила, що мій Юра живий. А виявилося з точністю до навпаки. Я просто хотіла особисто подивитися в очі тому, кому так неймовірно пощастило в цій страшній лотереї.
Олена зробила крок уперед і міцно, по-материнськи взяла Соломію за холодну руку.
— Мені так нестерпно шкода, дівчинко, — прошепотіла вона крізь сльози.