— Я зібрала всі твої документи. Наше свідоцтво про шлюб, твій паспорт, ідентифікаційний код, зробила купу копій. Я почала ретельно формувати пластикову папку, щоб поїхати в установу і оформити мій новий офіційний статус вдови. Я ненавиділа себе кожною клітиною свого тіла в той момент, мені хотілося кричати, але всі родичі в один голос казали: “Треба оформити папери зараз, поки ти ще якось тримаєшся на ногах”. Я замовляла поминальний обід у невеликому закладі неподалік від цвинтаря. Я сиділа з адміністратором і вибирала меню для твоїх поминок. Гарячий борщ, часникові пампушки, млинці з м’ясом, які ти завжди так любив їсти на вихідних.
Кожне її слово було для Максима точнішим і болючішим за снайперський постріл. Він відчував майже фізичний, пекучий біль у центрі грудної клітки від усвідомлення того концентрованого жаху, через який вона пройшла зовсім сама, поки він їхав у потязі, мріючи про романтичний сюрприз.
— Я фізично не могла нічого їсти і не могла спати в нашому великому двоспальному ліжку, — продовжувала вона, і слова тепер сипалися з неї все швидше, немов прорвало стару греблю. — Воно раптом стало здаватися мені крижаним, величезним і пустим, як справжня могила. Я спала прямо тут, на цьому самому дивані, три страшні ночі поспіль. Поклала поруч із лицем твою стару, розтягнуту домашню футболку. Вона все ще зберігала твій запах. Я стояла пізно вночі перед дзеркалом у ванній і пошепки репетирувала прощальну промову для кладовища. Але щоразу я просто захлиналася власними сльозами на першому ж реченні. У мене зараз в телефоні, в електронних нотатках, збережено три різні варіанти промови для твого похорону. Три, Максиме.
— Пробач мені, — хрипко і надломлено прошепотів солдат, відчуваючи, як у нього самого на очі вперше за довгий час навертаються гарячі сльози. — Пробач мені, благаю. Пробач, що я не подзвонив тобі з вокзалу відразу. Я просто хотів зробити сюрприз, як у кіно…
Олена видала дуже гіркий, надламаний смішок, який межував з істерикою.
— Сюрприз… Максиме, якби ти подзвонив мені в понеділок і радісно сказав, що їдеш у відпустку, а вже у вівторок вони б прийшли на подвір’я і заявили, що ти загинув — я думаю, я б того ж вечора збожеволіла остаточно. Тобі абсолютно нема за що просити вибачення. Це не твоя провина, ти не контролюєш штабні папери. Ти живий, ти дихаєш, і це зараз найголовніше. Але… — вона запнулася, шукаючи сили. — Але як я маю знову відпустити тебе туди?
Вона повернулася до нього всім корпусом, і в її очах зараз хлюпав чистий, непідробний розпач.
— У тебе відпустка всього десять днів. Десять коротких днів. А потім ти збереш свій рюкзак і повернешся в те саме пекло. Як мені посадити тебе на той потяг, вже достеменно знаючи, як це — ховати тебе? Як вибирати труну? Як чути співчуття? Я вже пережила твою смерть один раз. Моя психіка цього не витримала. Другого такого разу я просто не переживу. Я помру разом із тобою.
У Максима не було готової, правильної відповіді на цей біль. Він не міг збрехати, що не повернеться до своїх побратимів. Він обережно, але дуже наполегливо взяв її крижані руки у свої великі, гарячі долоні.
— Ми обов’язково пройдемо це. Разом. Крок за кроком, день за днем, — твердо сказав він, дивлячись їй прямо у вічі.
Раптом у коридорі пролунав дверний дзвінок. Дуже різко, довго і вимогливо. Вони обидва нервово здригнулися на дивані, наче від пострілу.
— Мама доїхала, — важко зітхнула Олена, витираючи мокре обличчя тильним боком долоні і готуючись до нової хвилі емоцій.
Максим швидко підійшов до вікна у вітальні і дуже обережно відхилив край важкої штори. Його серце раптом тьохнуло, коли він розпізнав силует чоловіка за хвірткою.
— Ні, Оленочко. Це не твоя мама. Це Остап. Позивний “Крук”. Хлопець із мого взводу.
За хвилину Остап Гаврилюк вже стояв у їхньому світлому коридорі. Він був вбраний у звичайний, непомітний цивільний одяг — протерті джинси, сіра бавовняна футболка, темна кепка. Але його надто рівна, напружена виправка і швидкий, скануючий погляд одразу видавали в ньому кадрового військового. Знявши кепку, він дуже ввічливо і тихо привітався з Оленою.
— Я тут абсолютно неофіційно, ніхто з командування не знає, — так само тихо сказав Остап, коли вони втрьох сіли за великий стіл на кухні. Олена автоматично, не питаючи, увімкнула електричний чайник, міцно тримаючись за цю звичну хатню дію як за рятівний якір. — Я вирвався у коротку відпустку за сімейними обставинами. Але коли дізнався про цю дику, ненормальну ситуацію, просто мусив до вас заїхати. Я був у тій самій колоні, Максиме.
Олена миттєво завмерла біля кухонної стільниці, так і не діставши чашки. Максим мовчки поклав свою важку руку їй на плече, даючи безмовну підтримку.
— Коли ворожа артилерія накрила Артема і Юрія, я їхав у бронемашині буквально за п’ятдесят метрів позаду них, — голос Остапа став зовсім глухим і напруженим. — Це був суцільний, непроглядний вогняний шторм. Ворожий дрон влучив прямо у їхню броню, а потім почався масований, сліпий обстріл квадрата. Ми відчайдушно намагалися їх витягти звідти, але машина спалахнула за лічені секунди. Ми навіть не змогли одразу наблизитися і евакуювати їх, бо через щільність вогню неможливо було навіть підняти голову від землі.
Він зробив довгу, важку паузу, підбираючи максимально безпечні слова в присутності жінки.
— Командував тією важкою евакуацією капітан Мироненко. Він перевівся до нашого батальйону зовсім нещодавно, після шпиталю, і ще просто фізично не знав усіх хлопців у лице. Навколо густий дим, вогонь, крики, зв’язок повністю лежить. Він гарячково складав первинний рапорт у темному, сирому бліндажі при світлі ліхтарика. Бачить у списках два дуже схожих прізвища: Коваленко і Ковальчук. І замість загиблого Артема Коваленка він просто механічно, перебуваючи в стані жорсткої контузії і стресу, вписав твої ініціали у бланк, Максиме.
— І що, жодна людина, жоден кабінетний офіцер не перевірив бази даних?! — голос Олени знову задзвенів від гострої злості. — Не подивився в комп’ютері, що мій чоловік у цей самий час був живою і здоровою людиною на абсолютно іншому завданні, за тридцять кілометрів звідти?
— У тому кривавому хаосі перших годин — ні, пані Олено, — сумно і чесно відповів Остап, опустивши очі. — Сирий рапорт миттєво пішов у тил, у штаб бригади. А там якийсь майор вирішив, що йому треба терміново закрити вечірню статистику для вищого командування. І він просто дав відмашку на офіційне сповіщення родин, абсолютно не чекаючи підтвердження від експертів чи медиків.
На світлій кухні знову запала важка, гнітюча тиша, яку порушував лише гул закипаючого чайника.
— Є ще дещо дуже важливе, Максиме, — Остап незручно пом’явся на дерев’яному стільці. — Я як старший підтримую постійний зв’язок із родиною Юрія Ковальчука. Того зовсім юного хлопця, що загинув. Його дружина, Соломія… Вона сьогодні вранці дзвонила мені вся в сльозах. Вона дуже просить про коротку зустріч із вами обома.
Максим відчув, як знову напружилася Олена під його рукою.
— Навіщо їй це зараз? — насторожився він, намагаючись захистити дружину від нових стресів. — Це ж тільки роз’ятрить рани.
— Розумієте, її чоловіка цілих чотири дні офіційно вважали вами. А вас — ним. У її величезному горі це все страшно переплуталося. Вона плаче і каже, що їй життєво необхідно подивитися в очі тому єдиному чоловікові, який дивом повернувся живим із того конкретного бою. Завтра буде похорон на міському цвинтарі. Подвійне прощання на Алеї Героїв. Артема і Юрія ховатимуть разом.
Олена повільно, немов уві сні, обернулася до них, і в її почервонілих очах раптом з’явився дивний, незнайомий блиск сталевої рішучості.
— Похорон уже завтра? — дуже тихо, але неймовірно твердо запитала вона, дивлячись прямо на Остапа.