Коли Соломія дісталася лісникського кордону, залишки вчорашньої хуртовини перетворилися на легку, майже невагому паморозь. Назар стояв на дерев’яному ґанку свого зрубу, заклавши руки в кишені теплої куртки. Його дихання перетворювалося на густі хмарки пари, поки він спостерігав, як темно-зелений пікап із логотипом «Гірської Лапи» повільно долає крутий засніжений підйом. Машина зупинилася, м’яко хруснувши колесами по свіжому снігу.
Дівчина вийшла з авто, енергійно обтрушуючи сніг із яскравої червоної штормівки. На вигляд їй було трохи за тридцять. Струнка, зібрана, з русявим волоссям, туго заплетеним у косу, вона випромінювала впевненість. У її очах читалася та особлива непохитність, що притаманна людям, які щодня стикаються з чужою бідою, але свідомо відмовилися через це черствіти.
— Назар? — запитала вона, простягаючи руку в теплій флісовій рукавичці.
— Він самий, — відповів чоловік, відповідаючи на рукостискання. Хватка у ветеринарки виявилася міцною і професійною.
— Ви звучали напрочуд спокійно по телефону, — усміхнулася Соломія, дістаючи з машини свою медичну валізку. — Більшість людей починають панікувати, коли на їхню голову звалюється багатодітна собака в розпал зими.
— Моя колишня робота навчила мене не панікувати за жодних обставин, — сухо відповів він. — Інакше в горах не вижити.
Дівчина розуміюче кивнула, вловивши цей специфічний тон людини, яка звикла тримати все під тотальним контролем. Назар мовчки відчинив перед нею важкі двері хатини.
Соломія зайшла до кімнати і без вагань опустилася на коліна просто на старий килим. Вівчарка миттєво підняла голову, її вуха нервово сіпнулися, але очі залишалися уважними і спокійними. Дівчина заговорила до неї м’яко, низьким і заспокійливим голосом. Вона повільно простягнула руку, дозволивши тварині обнюхати пальці, перш ніж ніжно погладити її за вухами.
Наступну годину вони працювали єдиною командою, майже не розмовляючи. Соломія розгорнула свій інструментарій і методично оглядала кожне цуценя, акуратно промацуючи животики і слухаючи дихання.
— Серцевий ритм у нормі, всі трохи недобирають у вазі, є легке зневоднення, але загалом — жити будуть, — професійно коментувала вона.
Закінчивши з малюками, ветеринарка ретельно обстежила матір. Вона обережно провела руками по виснажених ребрах собаки.
— Вона віддала їм усі свої ресурси. Неймовірно виснажена, але, на диво, не має обморожень. Берегла все найкраще для своїх дітей, як і належить справжній матері.
Соломія підвелася і вийшла на ґанок, уважно оглядаючи простір навколо.
— Знаєте, Назаре, коли вночі піч згасатиме, їй знадобиться додаткове безпечне місце, — сказала дівчина, вказуючи на захищений від вітру куток ґанку. — Там можна збудувати утеплену буду з відкритою стінкою і товстим шаром соломи. Щоб вона мала вибір.
Колишній рятувальник нічого не сказав. Він просто пішов до сараю і невдовзі повернувся з інструментами та кількома міцними дошками. Вони працювали пліч-о-пліч. Ритмічний стукіт молотка гучно розносився карпатською тишею. Для Назара цей процес мав терапевтичний ефект: його руки, що колись звикли в’язати альпіністські вузли та тягнути евакуаційні ноші, тепер створювали безпечний дім.
— Чому ви проміняли звичайне міське життя на порятунок тварин у таких глухих селах? — раптом запитав він, заганяючи черговий цвях у дошку.
Соломія на мить завмерла, опустивши молоток.
— Я втратила свого улюбленого собаку, коли мені було сімнадцять. Просто не знала, як йому допомогти. Тоді я пообіцяла собі, що більше ніколи не стоятиму осторонь через власну безпорадність. А ви? Чому ви ховаєтесь тут, Назаре?
Він зробив довгу паузу, дивлячись на засніжені верхівки смерек, які нагадували йому гострі зуби хижака.
— Я рятував людей. Але зміг врятувати не всіх. Гори забрали тих, хто був мені дуже дорогий. Тому… напевно, це мій спосіб спробувати ще раз. Другий шанс зберегти чиєсь життя.
Їхні погляди зустрілися. У цій короткій тиші промайнуло розуміння двох людей, чиї внутрішні шрами мали напрочуд схожу природу.
Коли укриття було повністю готове і застелене свіжою пахучою соломою, на подвір’я зайшла пані Оксана. Вона обережно несла великий термос із гарячим трав’яним чаєм, настояним на чебреці та гірському меду.
— Ви робите святу справу, дитино, — лагідно сказала стара жінка Соломії, наливаючи їй паруючий напій.
Потім пані Оксана перевела погляд на вівчарку, яка уважно спостерігала за ними з відчинених дверей.
— Якщо вона вирішить залишитися з тобою назавжди, — тихо мовила сусідка до Назара, — ти мусиш дати їй ім’я. Щось світле, що означає життя і вдячність за порятунок.
Після того як Соломія поїхала, залишивши чіткі інструкції та вітаміни, Назар довго стояв на ґанку. Гори повільно занурювалися в густу, чорнильну темряву. Вівчарка вийшла з хатини. Без жодних вагань вона почала обережно переносити своїх малюків до нового солом’яного лігва. Одного за одним.
Коли вона нарешті вмостилася на свіжій підстилці, її тіло м’яко вигнулося, утворюючи надійний бар’єр від протягу. Вона подивилася на Назара своїми глибокими, розумними очима. Чоловік відчув, як куточки його губ самі собою тягнуться вгору.
— Відтепер, — прошепотів він у нічну прохолоду, — тебе зватимуть Віра.