Я вийшла з вольєра швидше, ніж вона встигла сформулювати ще одне незручне запитання. Лікарка довго дивилася мені вслід, переводячи спантеличений погляд на ідеально забинтовану лапу Арчі. У її голові наполегливо складався пазл, деталі якого вперто відмовлялися формувати картинку звичайної прибиральниці.
Після обіду розпочалися планові тактичні відпрацювання. Тренувальний комплекс «Катакомби» являв собою похмуру, недобудовану бетонну споруду з фанерними перегородками, яка детально імітувала щільну забудову для відпрацювання штурмів приміщень.
Капітан Аліна Кравець стояла на безпечній відстані з планшетом — їй потрібно було зафіксувати хронометраж для звітності перед вищим керівництвом. За протоколом: штурмова група заходить, собака виявляє умовного противника і проводить його жорстке затримання.
Сержант Денис ішов у авангарді зі своїм чорним вівчаром на прізвисько Арес.
— Арес, шукай! — скомандував він, швидким рухом знімаючи пса з повідка.
Собака стрілою рвонув у темний, сирий коридор. Денис рухався слідом, тримаючи тренувальний автомат напоготові. Я в цей час, звично зігнувшись у три погибелі, монотонно збирала відстріляні гільзи біля входу в комплекс — хтось же мусив підтримувати ідеальну чистоту на об’єкті.
Усе пішло не за планом на другому поверсі будівлі.
За сценарієм тренування мала спрацювати навчальна світлошумова граната зниженої потужності. Але чи то партія виявилася бракованою, чи технік-інструктор припустився фатальної помилки при закладці… Вибух був катастрофічно потужним.
БАХ!..
У замкнутому просторі бетонного коридору звук багаторазово посилився, вдаривши по барабанних перетинках, наче ковальський молот. Вибухова хвиля жбурнула Дениса спиною прямо на жорстку стіну. Хлопець повільно сповз по бетону, хапаючись руками за тактичний шолом. З-під краю каски потекла тонка, яскрава цівка. Важка акубаротравма. Жорстка контузія.
Арес миттєво зірвався. Пес, повністю дезорієнтований, оглушений нестерпним болем у чутливих вухах, почав хаотично метатися вузьким простором. Він більше не розумів, що це тренування. Його інстинкти перемкнулися в режим чистого виживання. Він загнав себе в кут, вишкірив зуби і глухо гарчав на будь-який рух навколо.
Аліна істерично закричала в рацію, її голос зривався на фальцет:
— Медиків сюди! У нас надзвичайна ситуація в «Катакомбах»! Відбій тренуванню, потрібна евакуація!
Інструктори кинулися до будівлі, але вони були надто далеко. А контужений, напівпритомний Денис знаходився на відстані витягнутої руки від переляканого, смертельно небезпечного звіра, намагаючись невпевнено підвестися на ватних ногах.
— Аресе… фу… свої… — ледве прохрипів сержант, хитаючись і простягаючи руку.
Собака, не впізнаючи спотворений голос господаря крізь дзвін у власних вухах, припав до бетонної підлоги, готуючись до стрибка. Він бачив перед собою лише джерело загрози.
Я з’явилася у дверному отворі не як перелякана працівниця клінінгу. Я виникла там безшумно і стрімко, як тінь. Очі миттєво просканували сектор. Одного погляду вистачило: боєць зловив серйозну контузію, собака в стані глибокого афекту. До непоправної трагедії залишалися долі секунди.
— Не смій рухатися! — мій голос прорізав хаос, немов лезо хірурга. Це був не істеричний жіночий крик. Це була команда. Низька, вібруюча частота, яка здатна пробитися навіть крізь пелену контузії. — Замри і просто дихай.
Я зробила впевнений, широкий крок уперед, фізично затуляючи Дениса своїм тілом. Арес вишкірився ще сильніше, збираючись пружиною для атаки.
Я не відвела погляду. Різко підняла праву руку — долоня відкрита, пальці жорстко зімкнуті. Чіткий, безапеляційний міжнародний кінологічний жест.
— Арес! ПЛАТЦ!
Команда пролунала німецькою мовою з такою металевою, непохитною владністю, яку неможливо підробити чи завчити на аматорських курсах. Це був голос абсолютного альфи. Голос ватажка зграї, який не терпить жодних заперечень.
Собака завмер у фазі стрибка. Його очі, налиті червоним від пережитого стресу, різко сфокусувалися на моєму обличчі. Глибинний інстинкт підкорення сильнішому переборов паніку. Напружені м’язи розслабилися, і масивний пес повільно, неохоче ліг на холодний бетон, поклавши морду на витягнуті лапи і важко дихаючи.
Я миттю опустилася біля Дениса. Два пальці професійно і швидко лягли на його сонну артерію. Швидкий погляд на реакцію зіниць.
— Дивись прямо на мене, сержанте. Скільки пальців бачиш?
— Д-два… — прохрипів він, кліпаючи очима, які ніяк не могли сфокусуватися.
— Зіниці реагують асиметрично. Легка черепно-мозкова. Дихай глибоко, жити будеш.
Я плавно підвелася рівно в ту секунду, коли в бетонний коридор увірвалися захеканий Воронов та черговий медик з екіпіруванням. Перед ними постала картина, яка ламала будь-яку логіку: їхній бойовий товариш сидить під стіною в напівпритомному стані, найнебезпечніший пес лежить смирно, як слухняне цуценя, а прибиральниця Марія незворушно скидає порожні гільзи у пластикове відро, ніби щойно просто змела пил.
— Що тут у біса відбувається… — почав Андрій, хапаючи повітря ротом.
— У бійця контузія від різкого перепаду тиску, — кинула я через плече, навіть не дивлячись на шокованого офіцера. — Собаку негайно заберіть у темне, ізольоване приміщення. Жодних голосних звуків мінімум на дві-три години. Тварина в глибокому стресі.
Я підхопила своє відро і мовчки вийшла з «Катакомб», натягнувши капюшон старого пуховика глибше на очі. Мої руки ледь помітно тремтіли — не від переляку, а від того самого токсичного бойового адреналіну, про який я благала себе забути всі ці роки.
Коли медики обережно вантажили Дениса на евакуаційні ноші, він знайшов помутнілими очима Воронова.
— Кречете… — ледь чутно прошепотів сержант, слабко хапаючи командира за рукав куртки. — Ця Марія… Вона не гільзи збирає. Вона не та, за кого себе видає…
— Заткнися і лежи смирно, бережи кисень, — буркнув Андрій. Але його важкий, наповнений підозрою погляд, спрямований мені в спину, красномовно говорив про те, що він почув і зрозумів кожне сказане слово.