Світло потужних прожекторів миттєво залило плац. Інструктори, на ходу застібаючи тактичні жилети і клацаючи запобіжниками, висипали з корпусів. Сектор «Схід» межував із глухим смерековим лісом — ідеальним маршрутом для заходу диверсантів.
Старший лейтенант Воронов жорстко координував дії по рації:
— Перший, Другий розрахунок — на фланги! Тепловізори в активний режим! Собак взяти на короткі повідки!
Полковник Коцюба кричав у трубку захищеного зв’язку:
— Дайте мені візуальну картинку! Хто там пре?!
— Датчики руху на паркані спрацювали, але камери нічого не фіксують! На тепловізорах чисто! — хрипів динамік.
Поки штурмова група ланцюгом прочісувала територію вздовж бетонного паркану, ніхто не звернув уваги на одиноку жіночу фігуру біля вольєрів сектору «Альфа».
Я стояла в глибокій тіні технічного сараю. Мій погляд був спрямований не на біганину на плацу, а туди, у непроглядну темряву за колючим дротом.
Собаки мовчали.
І це було найстрашніше. Пів сотні натренованих псів, які мали б розриватися від шаленого гавкоту через сирену, стояли абсолютно мовчки. Вони вдивлялися в ліс. Їхні носи ловили нічний вітер. Вони не відчували чужинця. Вони відчували свого.
Я повільно опустила змерзлу руку в кишеню джинсів. Пальці намацали знайомий холодний метал.
Монета. Важкий срібний «челендж коїн» спецпідрозділу, якого за документами ніколи не існувало. На аверсі — карпатська рись, що безшумно виходить із тіні. На реверсі — дата кривавого прориву з Іловайського котла: 29.08.2014. І позивний: Привид.
Я стиснула цей шматок металу в кулаці так, що гострі грані врізалися в шкіру.
— Ти все-таки прийшов, — ледь чутно прошепотіла я в темряву.
Через тридцять хвилин напружених пошуків Воронов дав команду відбою.
— Хибне спрацювання. Можливо, звір проскочив. Повертаємося.
Але в душі він знав, що бреше. Він особисто бачив ювелірний розріз на дроті, який невідомий встиг замаскувати. Хтось професійно тестував їхню охорону.
Коли інструктори поверталися до теплих приміщень, Андрій раптом помітив мене. Я стояла біля вольєра Бурана, стискаючи швабру. Але величезний малінуа сидів, щільно притулившись до сітки рівно там, де стояла я, і його погляд був прикутий до лісу.
— Ти чому не в укритті?! — роздратовано гаркнув Воронов.
— Мені тут якось безпечніше, — тихо відповіла я.
— А ну марш у підвал, швидко!
Я слухняно кивнула і пішла в бік адмінбудівлі. Андрій довго проводив мене поглядом, а потім перевів очі на Бурана. У бурштинових очах звіра не було люті. Там було зосереджене очікування.
— Що ж ви всі знаєте такого, чого не бачу я? — прошепотів Андрій у нічну темряву.
А в моїй кишені монета здавалася гарячою. Привид з мого минулого, мій загиблий побратим, повернувся.
Наступний ранок видався напрочуд ясним. Осіннє карпатське сонце розірвало густий туман, але цей спокій був оманливим, немов тиша перед потужним гірським обвалом. Настав «День Х» — прибуття поважної делегації з Генерального штабу та іноземних військових аташе.
Капітан Аліна Кравець носилася територією центру як накручена, особисто перевіряючи кути нахилу інформаційних стендів і чистоту берців у курсантів.
— Чорновол! — істерично верескнула вона, ледве помітивши мою згорблену фігуру. — Чому урни біля віп-трибуни не вимиті до блиску?! Ти хочеш, щоб іноземці подумали, що в нас тут свинарник? Дві години до початку!
— Вже витираю насухо, — флегматично відгукнулася я, дістаючи з відра мікрофібру.
Я на всі сто відсотків знала, що цей день стане точкою неповернення. Я відчувала це спинним мозком, так само, як старі осколкові шрами нестерпно ниють перед різкою зміною погоди. Те, що вчора вночі блукало за периметром, нікуди не зникло. Воно зачаїлося і чекало слушного моменту.
І коли важка колона тонованих позашляховиків повільно вкотилася на плац, випускаючи українських штабістів та європейських партнерів у дорогому спорядженні, я остаточно зрозуміла: моя гра в невидимку добігла кінця.
Серед строкатого натовпу делегатів мій погляд миттєво вихопив знайомий профіль. Генерал-майор Литвин. За ці роки він помітно здав. Скроні стали абсолютно білими, а на обличчі залягли важкі, гіркі борозни. Проте його хода залишилася незмінною — впевнена, кремезна хода бойового командира, який звик нести на своїх плечах тягар рішень про життя і смерть.
Він пройшов буквально за кілька метрів від мого візка з інвентарем, жваво щось пояснюючи перекладачу. Він навіть оком не повів у бік замурзаної прибиральниці біля смітників.
Усе правильно. Привиди не повинні відволікати живих від їхніх справ.
Але в моїй кишені обпікала стегно срібна монета, яка тихо, але наполегливо кричала: правила цієї гри щойно кардинально змінилися.
Будь-яка перевірка вищого командування завжди перетворювалася на ідеально відрепетирувану виставу. Іноземні партнери та наші генерали поважно вмостилися на спеціальній трибуні під широким брезентовим навісом. Генерал-майор Литвин сидів по центру, повільно потягуючи гарячий чай з термоса. Його обличчя нагадувало гірський граніт, навіть коли інструктори «Карпатського щита» демонстрували філігранну роботу собак на мокрій смузі перешкод.
Я стояла на самому краю полігону, звично спираючись на пластиковий держак своєї мітли. Моє поточне завдання не вимагало жодних зусиль: просто злитися з фоном і оперативно прибрати сміття, якщо хтось із гостей випадково щось впустить.
— Переходимо до фінального етапу! Жорстке затримання озброєного диверсанта в умовах складної забудови! — бадьоро оголосив у мегафон ведучий офіцер.