П’ятнадцятихвилинна перерва перед судовими дебатами минула в атмосфері наелектризованого очікування. Зала гула від приглушених розмов. Діана бачила, як Віктор Гальченко з червоним від люті обличчям щось агресивно шипів на вухо своїй адвокатці. Мирослава Кривенко нервово збирала папери, раз у раз хитаючи головою, ніби відмовляючись виконувати якісь його божевільні вказівки.
Валерій Воля підійшов до столу захисту і схилився до Дениса.
— Хоч би що ти зараз зробив із тим свідком зі школи, Гальченко просто втрачає розум. Його юристи в режимі тотального гасіння пожежі.
— Цього достатньо, щоб виграти? — з надією в голосі запитала Діана. Вона відчувала, як сильно б’ється її серце.
— Щоб знищити репутацію Гальченка — більш ніж, — відповів Пархоменко, не відриваючи погляду від своїх нотаток. — Щоб суддя виніс виправдувальний вирок — побачимо. Але ми зробили все можливе.
Після перерви суддя Коваленко повернувся до зали і вдарив молотком.
— Суд переходить до судових дебатів. Слово надається стороні обвинувачення.
Мирослава Кривенко вийшла на середину зали. Її промова була професійно відшліфованою, як дорогий діамант, незважаючи на очевидні тріщини в лінії обвинувачення після свідчень директора школи. Вона вперто тиснула на закон і порядок.
— Ваша честь, ніхто не заперечує заслуг підсудної перед державою, — почала вона, змінивши тон на більш дипломатичний. — Ми вдячні їй за службу. Але в правовій державі ніхто — навіть ветерани, навіть нагороджені медики — не має права чинити самосуд. Підсудна перетворила кав’ярню на поле бою. Вона взяла на себе роль і судді, і ката для двох підлітків. Якщо ми виправдаємо насильство сьогодні, мотивуючи це “захистом гідності”, завтра вулиці потонуть у хаосі. Закон має бути одним для всіх.
Вона говорила ще хвилин десять, намагаючись відновити зруйнований образ своїх клієнтів. Це було майстерно, але суто оборонно. Кривенко намагалася врятувати залишки справи.
Коли вона сіла, підвівся Денис Пархоменко.
Його виступ не був схожий на завчену промову. Він не ходив по залі, а просто стояв біля свого столу, дивлячись прямо на суддю.
— Ваша честь. Ця справа насправді дуже проста. Вона не про складні юридичні колізії. Вона про двох молодиків, які мають довгу, задокументовану історію булінгу та насильства над слабшими. Які звикли, що гроші їхнього батька є надійним щитом від будь-яких наслідків. Вони принижували ветерана з інвалідністю. Вони збили його з ніг. Вони сміялися з його безпорадності.
Денис зробив паузу і вказав на Діану.
— І коли одна людина в усьому залі наважилася встати і сказати “досить”, коли вона спробувала допомогти — вони накинулися на неї. Усе, що відбулося далі, було чистою, рафінованою самообороною.
Адвокат повернувся обличчям до галереї, де сиділи сотні військових.
— Обвинувачення хоче переконати вас, що Діана Микитенко небезпечна через свою підготовку. Але саме завдяки її підготовці ці двоє юнаків пішли додому своїми ногами, отримавши лише синці та вивих. Вона застосувала абсолютний мінімум сили, аби спинити загрозу, і миттєво зупинилася.
Він знову подивився на суддю Коваленка.
— Погляньте на людей у цій залі. Сотні ветеранів приїхали сюди з усієї країни, щоб підтримати жінку, яку більшість із них ніколи навіть не бачила. Чому? Тому що вони всі впізнали цей почерк. Вони бачили, як працюють люди з владою та грошима. Як вони перемелюють тих, хто не може за себе постояти. І вони знають: коли хтось нарешті дає таким негідникам відсіч, система намагається його покарати. Діана Микитенко не нападала на дітей. Вона захистила того, хто потребував захисту. Вона зробила те, на що в інших не вистачило духу. Визнайте її невинною. Покажіть усім, що справедливість у цій країні не продається.
Він сів на місце. Суддя Коваленко уважно вислухав обидві сторони.
— Судді необхідно вийти до нарадчої кімнати для ухвалення остаточного рішення, — проголосив він.
Діана відчула, як ноги під нею перетворюються на желе. Нарадча кімната. Це означало, що залишилися лічені години, можливо, хвилини, до того, як її доля буде вирішена.
Але раптом важкі двері зали засідань різко відчинилися.
До приміщення швидким, рішучим кроком увійшла слідча Анжела Мороз. Її супроводжували двоє чоловіків у тактичному одязі з шевронами Департаменту внутрішньої безпеки. У руках Мороз тримала товсту жовту теку.
— Ваша честь! — голосно промовила вона, ігноруючи обурені погляди прокурора. — Прошу негайної зупинки процесу. У нас з’явилися нововиявлені обставини, які докорінно змінюють суть цієї справи.
Кривенко підскочила:
— Ваша честь, це нечувано! Етап дебатів завершено! Слідча не має права вриватися на засідання!
— Це не просто докази у справі про хуліганство, — жорстко перебила її Мороз. — Це докази систематичного тиску на свідків, підкупу та підробки доказів із боку родини Гальченків.
Зала просто вибухнула. Ветерани загомоніли, журналісти на задніх рядах почали гачково клацати затворами фотоапаратів. Віктор Гальченко поблід так, що його обличчя злилося з білим комірцем сорочки. Він різко нахилився до своїх юристів, розмахуючи руками.
Суддя Коваленко потужно вдарив молотком кілька разів поспіль.
— Тиша в залі! Представники прокуратури, адвокати обох сторін і слідча — негайно до мене в кабінет. Оголошується технічна перерва.
Вони зникли за боковими дверима. Діана залишилася сидіти за столом, не в змозі навіть ворухнутися. Валерій Воля перехилився через бар’єр і поклав їй руку на плече.
— Що б там не було в тій теці, Гальченку кінець. Я бачив обличчя копів із внутрішньої безпеки. З такими лицями приходять саджати, а не розмовляти.
— Звідки вона взялася? Мороз? Я думала, вона на їхньому боці… — прошепотіла Діана.
— Мороз на боці системи. Але іноді системі стає вигідно злити того, хто став занадто токсичним. Особливо коли під судом стоїть тисяча ветеранів.
Двадцять найдовших хвилин у житті Діани спливали, наче густа смола. Кожна секунда відлунювала у скронях. Віктор Гальченко сидів на лаві, нервово потираючи обличчя руками. Його сини сиділи нерухомо, втупившись у підлогу.
Нарешті двері відчинилися. Суддя Коваленко вийшов до зали. Його обличчя було темним від гніву. Слідом вийшов блідий прокурор, Мирослава Кривенко, яка виглядала так, ніби щойно проковтнула лимон, та Денис Пархоменко. Адвокат Діани зберіг професійну стриманість, але в куточках його губ грала ледь помітна переможна усмішка.
— Прошу всіх сісти, — голос судді лунав металево. — Суд отримав матеріали від правоохоронних органів. У цих матеріалах містяться беззаперечні докази того, що сторона потерпілих протягом останнього тижня здійснювала масштабну кампанію із залякування свідків.
У залі запанувала така тиша, що ніхто не наважувався навіть дихати.
— У матеріалах є аудіозаписи та фінансові виписки, які підтверджують, що пан Віктор Гальченко найняв приватних детективів та кримінальні елементи для тиску на свідків, розміщення прихованих засобів стеження за підсудною та адвокатом, а також… — Суддя Коваленко зробив важку паузу і з огидою подивився на Гальченка. — …для спроби підкупу працівників апарату суду з метою фальсифікації документів.
Віктор зірвався на ноги:
— Це наклеп! Ваша честь, це провокація!
— Сядьте! — рявкнув суддя з такою силою, що Гальченко рефлекторно опустився на лаву. — Виконавець, якого ви найняли, зрозумів, що йому світить стаття за перешкоджання правосуддю та стеження, і вчора ввечері прийшов до правоохоронних органів із повинною, здавши вас із потрохами.
Суддя повернувся до прокурора.
— Представнику державного обвинувачення, у вас є заява?
Прокурор, намагаючись зберегти залишки гідності, підвівся:
— Так, ваша честь. З огляду на нововиявлені обставини, а також очевидний факт фальсифікації свідчень потерпілими, прокуратура офіційно відмовляється від підтримання державного обвинувачення щодо Микитенко Діани. Справа була побудована на тиску та маніпуляціях з боку родини Гальченків.
Суддя Коваленко кивнув.
— Відмова від обвинувачення приймається. Кримінальне провадження щодо Микитенко Діани закривається за відсутністю в її діях складу злочину. Всі запобіжні заходи скасовуються. Застава підлягає поверненню в повному обсязі. Пані Микитенко, ви вільні.
Діана відчула, як слова врізаються в її свідомість, але мозок відмовлявся їх обробляти. Вільна. Справу закрито. Усе закінчилося.
Але Коваленко ще не закінчив. Він перевів свій важкий, як бетонна плита, погляд на Віктора Гальченка.
— Пане Гальченко. Ви вирішили, що ваші гроші роблять вас вищим за закон. Ви намагалися перетворити цей суд на свій кишеньковий інструмент для розправи. Суд виносить окрему ухвалу про порушення кримінального провадження щодо вас за фактом втручання в діяльність судових органів, тиску на свідків та організації незаконного стеження. Офіцери, — суддя кивнув правоохоронцям, що стояли біля дверей. — Затримайте громадянина Гальченка до з’ясування обставин.
— Це свавілля! Мої юристи вас знищать! — закричав Віктор, коли двоє офіцерів внутрішньої безпеки підійшли до нього, простягаючи кайданки. Його сини з жахом дивилися, як їхнього всемогутнього батька, який завжди “вирішував питання”, силоміць виводять із зали.
Мирослава Кривенко навіть не поворухнулася, щоб йому допомогти. Вона швидко збирала документи, розуміючи, що від цього клієнта тепер треба триматися якомога далі, щоб не піти на дно разом із ним.
— Судове засідання оголошується закритим, — вдарив молотком Коваленко.
Зала просто вибухнула. Журналісти побігли до виходу, на ходу передаючи сенсаційні новини в редакції. Сотні ветеранів аплодували так, що дрижали шибки на вікнах. Хтось кричав “Слава Україні!”, і у відповідь гриміло “Героям Слава!”.
Діана стояла посеред цього хаосу, спостерігаючи, як її розбите життя збирається докупи прямо в реальному часі. Денис підійшов і міцно обійняв її за плечі.
— Ми це зробили. Ти вільна.
— Як? Я не розумію… Той детектив, якого найняв Гальченко…
— Він не просто стежив, — усміхнувся Денис. — Він зрозумів, що піднявся занадто великий суспільний резонанс. Коли під судом стала тисяча ветеранів, цей рішала збагнув: якщо він продовжить тиснути на свідків, його просто розірвуть. Або посадять. Тож він вирішив урятувати власну шкуру і здав свого замовника разом з усіма чеками, записами дзвінків і листуванням. Він приніс Гальченка правоохоронцям на срібному підносі.
Валерій Воля перестрибнув через бар’єр і потиснув руку Денису.
— Чудова робота, адвокате.
— Завдяки вам, сержанте. Ваша армія під судом зробила свою справу. Система боїться публічності більше, ніж Гальченка.
Діана подивилася крізь натовп і побачила Данила Бойка. Він стояв на своїх милицях. По його обличчю котилися сльози, яких він навіть не намагався приховувати. Навколо нього стояли побратими, поплескуючи його по спині. Коли їхні погляди зустрілися, Данило ледь помітно ворухнув губами. Діана навіть на відстані прочитала ці слова.
“Дякую”.
Вона кивнула йому у відповідь. Ком у горлі заважав дихати.
Наступні кілька годин злилися в суцільний калейдоскоп. Денис розбирався з документами на повернення застави та закриттям справи. Сержант Воля координував вихід ветеранів із будівлі суду, забезпечуючи порядок. Журналісти кричали питання, на які Діана просто не мала сил відповідати.
Коли вона нарешті вийшла з будівлі Подільського суду, осіннє сонце вдарило їй в очі. Повітря здавалося неймовірно солодким. Вона глибоко вдихнула, відчуваючи, як спазм, що тримав її груди останні кілька днів, нарешті відпускає.
Але ця історія ще не закінчилася.