Ранок другого дня суду видався ще холоднішим. Київська осінь остаточно вступила у свої права, і пронизливий вітер з Дніпра пробирав до кісток.
Діана прибула до суду за п’ятнадцять хвилин до восьмої і побачила, що кількість ветеранів на площі подвоїлася. За словами сержанта Волі, який зустрів її біля металошукачів із паперовим стаканчиком кави, їх було вже близько тисячі. Обличчя Валерія сьогодні було похмурішим, ніж зазвичай.
— Хлопці з нашої служби безпеки перевірили твоє авто і під’їзд уночі, — тихо сказав він, відводячи її вбік від журналістів. — Знайшли GPS-трекер. Професійний. Хтось за тобою стежить.
Рука Діани мимоволі міцніше стиснула стаканчик.
— Гальченко?
— Довести неможливо. Але Денис сьогодні вранці подав заяву в поліцію. Суддя відмовився долучати це до нашої справи, бо “немає прямих доказів зв’язку”. Але ти маєш бути дуже обережною. Такі люди, як Гальченко, не вміють програвати. Коли закон не працює, вони використовують інші методи.
Пархоменко з’явився поруч. Він виглядав так, ніби не спав узагалі, але його енергія била через край.
— Готова? — запитав він.
— Ні.
— Чудова відповідь. Пішли зробимо так, щоб суддя захотів тебе виправдати.
Зала засідань знову була забита вщерть. Те саме море військової форми. Ті самі репортери в прес-ложі. Віктор Гальченко сидів на своєму звичному місці за столом прокурора. Але сьогодні він мав інакший вигляд. Він був напруженим. Постійно перевіряв телефон. Нервово перешіптувався з Мирославою Кривенко, яка у відповідь лише роздратовано хитала головою.
Суддя Коваленко вдарив молотком.
— Продовжуємо розгляд справи. Сторона захисту, ваш наступний свідок.
— Захист викликає Діану Микитенко, — голосно промовив Денис.
Шлях від столу захисту до трибуни здався Діані прогулянкою мінним полем. Кожнісінька пара очей у залі відстежувала її рухи. Вона склала присягу, сіла, поклала руки на коліна і спробувала викликати в собі той самий стан абсолютного спокою, якого навчилася в реанімації, коли пацієнт “йде”, а тобі треба працювати.
Денис підійшов до неї розміреним кроком.
— Пані Микитенко, розкажіть суду про вашу військову службу.
— Я підписала контракт із ЗСУ у двадцять два роки. Пройшла навчання на бойового медика. Відбула три ротації на східному напрямку.
— Чому ви пішли до війська?
— Мої батьки загинули в автокатастрофі, коли я закінчувала медичний. У мене не залишилося сім’ї. Армія дала мені мету і можливість застосувати свої знання там, де вони були найпотрібніші.
Денис методично провів її через усю історію служби. Евакуації. Нагороди. Важкі зміни в стабпунктах. Звільнення в запас. Роботу в Київській лікарні №7. Діана відповідала чітко, зберігаючи голос рівним. Вона дозволяла судді побачити перед собою живу людину, яка присвятила життя порятунку інших, а не “машину для вбивств”, як її малювало обвинувачення.
— Перейдемо до подій п’ятнадцятого жовтня, — сказав Денис. — Ви щойно закінчили зміну?
— Так. Тридцять одна година на ногах. Я підміняла двох колег, які захворіли.
— Як ви почувалися?
— Я була виснажена. Я хотіла лише випити кави перед тим, як поїхати додому спати.
— Опишіть, що ви побачили в кав’ярні.
Діана описала все з медичною точністю. Появу Данила. Поведінку мажорів. Ескалацію. Вона говорила фактами, але відчувала, як під цією холодною оболонкою знову закипає емоція.
— Коли Данило Бойко впав, про що ви подумали? — запитав адвокат.
— Про те, що ніхто в залі йому не допомагає. Про те, що ці хлопці сприймають чужий біль як безкоштовне шоу. Про те, що це абсолютно неправильно.
— І ви втрутилися.
— Я підійшла, допомогла йому піднятися і перевірила, чи немає в нього травм. Це мій обов’язок як медика.
— А коли Тимур Гальченко схопив вас за руку?
Діана подивилася прямо на суддю.
— Я миттєво оцінила загрозу. Двоє молодих чоловіків, обидва значно більші за мене, обидва поводяться агресивно, один здійснює фізичний контакт без моєї згоди. Я застосувала базові прийоми захисту, щоб нейтралізувати безпосередню небезпеку.
— Ви могли завдати їм серйозніших травм?
— Так. Зламати суглоби або відправити в нокаут.
— Чому ви цього не зробили?
— Тому що моєю метою було не покалічити їх, а просто зупинити.
Денис кивнув.
— Запитань більше немає.
Мирослава Кривенко підвелася з грацією пантери, яка нарешті дочекалася свого шансу. Вона підійшла до трибуни з усмішкою, яка не торкалася її очей.
— Пані Микитенко, ви свідчили, що були надзвичайно виснажені, чи не так? Тридцять одна година без сну. Це ж виходить за межі будь-яких медичних норм безпечної життєдіяльності.
— Це не ідеально, але це реалії української медицини.
— “Не ідеально” — це м’яко кажучи. Чи погодитеся ви, що ваше сприйняття реальності могло бути… порушеним?
— Ні. Я була втомленою, але повністю функціональною.
— Функціональною настільки, щоб адекватно оцінити загрозу? Або, можливо, перевтома змусила вас побачити небезпеку там, де її не було?
Діана зберегла спокій.
— Я не вигадувала небезпеку. Я стала свідком агресії та нападу.
Кривенко дістала папери.
— Ви згадали “базові прийоми захисту”. Згідно з вашою військовою справою, ви пройшли три рівні тактичної рукопашної підготовки. Це навички ведення бою на виживання, чи не так?
— Це тактичний захист.
— Тактичний захист, який вчить ламати кістки, розривати зв’язки і знешкоджувати ворога смертельними ударами?
Денис підскочив:
— Заперечую! Моя клієнтка не ламала кісток і не завдавала смертельних ударів.
— Заперечення приймається, — сказав суддя. — Формулюйте запитання коректніше.
Кривенко змінила кут атаки.
— Ви кажете, що “оцінили загрозу”. У чому саме полягала загроза від двох студентів у київській кав’ярні?
— Один із них грубо схопив мене. Інший кинувся в мій бік.
— А можливо, це був просто наляканий хлопець, який намагався відсторонитися від незнайомої, агресивної жінки, що почала на нього кричати?
— Я не кричала.
— Але ви були збуджені. Знервовані. На адреналіні після важкої зміни. Ви зірвалися на дітей.
— Ситуація не була безпечною. Вони щойно повалили ветерана на підлогу.
— За вашими словами та словами одного свідка. Але більшість людей у залі кажуть, що він впав сам. Можливо, ви просто вигадали “напад” на нього, щоб виправдати власну неконтрольовану жорстокість?
— Відео доводить, що я нічого не вигадувала.
— Відео показує штовханину! — підвищила голос адвокатка. — Воно не показує, хто почав фізичний контакт. Воно не показує ваш психологічний стан!
Вона підійшла до столу і взяла фотографію синця Тимура.
— Ви називаєте це захистом? Забій м’яких тканин? Травма плечового суглоба?
— Я називаю це мінімально необхідною силою для зупинки агресії.
— “Мінімальна сила” від професійної військової, яку вчили вбивати голіруч!
— Заперечую! — Денис знову був на ногах. — Це відверта маніпуляція емоціями суду!
— Задоволено. Пані Кривенко, я роблю вам останнє попередження, — жорстко сказав суддя.
Але Кривенко лише задоволено всміхнулася. Вона досягла своєї мети — намалювала в уяві судді образ небезпечної машини, яка в будь-який момент може зірватися.
— Немає запитань, — сказала вона і граційно сіла.
Діана повернулася за стіл захисту, відчуваючи себе так, ніби з неї викачали всю кров. Денис мовчки поплескав її по руці.
Суддя оголосив обідню перерву.
Ця година здалася Діані вічністю. Вона сиділа в порожньому кабінеті адвоката, не в змозі проковтнути навіть шматок яблука. Денис нервово міряв кроками кімнату, постійно перевіряючи телефон.
— Щось відбувається, — пробурмотів він. — Кривенко постійно комусь дзвонить. Гальченко злий, як чорт. Вони нервують.
Після перерви суддя Коваленко знову зайняв своє місце.
— Сторона захисту, у вас є ще свідки?
Денис Пархоменко піднявся. У його руках була лише одна тонка папка.
— Так, ваша честь. Ми просимо викликати Богдана Шевчука.
Кривенко здивовано підняла брови. Віктор Гальченко напружився. Це прізвище не значилося в попередніх списках.
— Цього свідка не було в заявленому переліку, — заявив прокурор.
— Ми знайшли його лише вчора ввечері, ваша честь, — спокійно відповів Денис. — Але його свідчення є критично важливими для встановлення істини в цій справі.
Суддя кивнув.
— Дозволяю. Запросіть свідка.
Двері відчинилися, і до зали зайшов хлопець років двадцяти. Він був акуратно одягнений, рухався дещо скуто, ніби мав проблеми зі спиною. Тимур Гальченко, побачивши його, раптом зблід так сильно, що здавалося, от-от знепритомніє.
Хлопець склав присягу.
— Пане Богдане, — м’яко почав Денис. — Звідки ви знаєте потерпілого, Тимура Гальченка?
— З Київського приватного ліцею. Ми вчилися в одному класі з дев’ятого по одинадцятий.
— Чи могли б ви розповісти суду про інцидент, який стався між вами у десятому класі?
Богдан глибоко вдихнув. У залі запанувала мертва тиша.
— У десятому класі я пересувався на інвалідному візку після важкої операції на хребті. Тимур та його компанія вважали, що це дуже смішно. Вони блокували мені проїзди в коридорах, ховали мої речі. А одного дня, коли нікого не було поруч… вони штовхнули мій візок зі сходів другого поверху.
Зала ахнула.
— Що з вами сталося? — тихо запитав Денис.
— Зміщення двох хребців. Шість місяців пекельної реабілітації. Я ледве знову навчився ходити.
— Які наслідки були для Тимура?
— Жодних. Його батько зробив ліцею “спонсорський внесок” у вигляді ремонту нового спорткомплексу. Тимура просто тихенько перевели до іншої елітної школи. Моїй родині погрожували, що якщо ми підемо в поліцію, нам знищать життя. У моїх батьків не було грошей на суди. Ми підписали угоду про нерозголошення.
Кривенко зірвалася з місця так різко, що ледь не перекинула стілець.
— Заперечую! Ваша честь! Це кричуще порушення! Неповнолітні справи, до того ж закриті мировою угодою, є конфіденційними!
— Ваша честь, — голос Дениса перекрив її крик. — Свідок розповідає про власний життєвий досвід, а не цитує закриті матеріали справи! Він має повне конституційне право говорити про те, що з ним зробили!
Суддя Коваленко подивився на блідого Тимура, потім на розлюченого Віктора Гальченка.
— Заперечення відхилено. Продовжуйте, пане Пархоменко.
— Богдане, ви розумієте, що порушуєте угоду про конфіденційність, даючи ці свідчення?
— Розумію. Але мені набридло, що такі, як він, калічать людей і виходять сухими з води просто тому, що їхні татусі можуть купити всім мовчання. Якщо Гальченко захоче подати на мене в суд за правду — хай подає. Я більше не боюся.
Кривенко відмовилася від перехресного допиту. Вона розуміла, що будь-яке запитання до хлопця, якого скинули зі сходів, лише погіршить їхнє становище.
— Захист викликає наступного свідка, — не зупинявся Денис. — Ірина Коваль, директорка Київського приватного ліцею.
Жінка старшого віку, зібрана і сувора, зайняла місце на трибуні.
— Пані директорко, — почав Денис. — Чи підтверджуєте ви слова попереднього свідка?
Коваль кинула важкий погляд на Віктора Гальченка, і в цьому погляді читалася багаторічна ненависть до самої себе.
— Так. Підтверджую.
— Чому ви не повідомили в поліцію?
— Рішення приймала наглядова рада ліцею. Пан Гальченко поставив ультиматум: або ми закриваємо очі на інцидент і отримуємо фінансування, або він використовує свої зв’язки в Міністерстві освіти, щоб зняти мене з посади і знищити репутацію закладу. Я обрала менше зло. Але я шкодую про це щодня свого життя.
Коли вона зійшла з трибуни, у залі було так тихо, що було чути, як гуде вентиляція. Денис Пархоменко повернувся до судді.
— Ваша честь. Сторона захисту закінчила допит свідків.
Віктор Гальченко сидів, почервонівши від люті. Його ідеальний, куплений світ щойно тріснув по швах прямо на очах у сотень людей.
Суддя Коваленко склав руки в замок.
— Оголошується перерва на п’ятнадцять хвилин перед судовими дебатами та заключними промовами.