Камера ізолятора тимчасового тримання пахла дешевим хлорним антисептиком і глухим відчаєм.
Діана сиділа на металевій лаві, притулившись спиною до бетонних блоків, які востаннє фарбували в інституційний бежевий колір ще десь на початку нульових. Вона дивилася, як мерехтить тьмяна лампа на стелі, і цей рваний ритм ідеально збігався з пульсацією головного болю в її скронях.
Її “оформили” годину тому. Відкатали відбитки пальців, зробили фото в анфас і профіль, а всі особисті речі, включно з телефоном і ключами, склали в прозорий пластиковий пакет, який, здавалося, от-от загубиться в нетрях системи. Черговий офіцер працював із професійною відстороненістю — звичними, механічними рухами людини, яка давно перестала бачити перед собою живих людей, а бачила лише номери справ. Вона попросила про свій законний телефонний дзвінок. Їй відповіли: “Чекайте”.
Тож вона чекала.
По той бік коридору якийсь затриманий п’яничка горлав пісню, яка нагадувала чи то шансон, чи то крик про допомогу. Двома камерами далі жінка хрипко сварилася з кимось невидимим. Ці звуки відбивалися від бетону та сталевих ґрат, створюючи какофонію людського нещастя. Діана чула подібні симфонії болю раніше — у польових шпиталях і переповнених коридорах травматології. У місцях, куди люди потрапляють тоді, коли все інше в їхньому житті остаточно пішло шкереберть.
Важкі двері в кінці коридору загули електронним замком і відчинилися.
Увійшла жінка-слідча. На вигляд їй було років сорок п’ять. Її темне волосся було акуратно зібране, а в очах читалася та специфічна втома людини, яка бачила вже стільки людського бруду, що її неможливо було чимось здивувати. Вона тримала в руках картонну папку та паперовий стаканчик, з якого пахло справжньою, міцною кавою, а не тією перепаленою бурдою, що зазвичай дають в автоматах відділку.
— Діана Микитенко? — слідча зупинилася перед камерою.
— Це я.
— Майор поліції Анжела Мороз. Я веду вашу справу. — Вона брязнула ключами, але двері поки не відчинила. — Бажаєте розповісти, що саме сталося сьогодні вранці в “Ранковій каві”?
Діана зустрілася з нею поглядом, намагаючись зрозуміти правила гри. У поліцейських завжди є свої мотиви, як і в усіх інших. Дехто шукає правду, дехто — швидке закриття показників, а дехто просто хоче дотягнути до кінця зміни без зайвої паперової тяганини. Обличчя Анжели Мороз не видавало нічого.
— Я захистила себе і ветерана з інвалідністю від агресивного булінгу та фізичного нападу, — чітко промовила Діана.
— Син Віктора Гальченка стверджує, що ви накинулися на нього без жодної провокації.
— Син Віктора Гальченка бреше.
Мороз повільно кивнула, відчинила дверцята камери і жестом наказала Діані виходити.
Вони пройшли лунким коридором повз інші камери, минули ще одні заґратовані двері і зайшли до кімнати для допитів. Вона виглядала точнісінько так, як показують у кримінальних серіалах: подряпаний стіл, незручні стільці, дзеркало, яке точно було однобічним склом, і камера в кутку з червоним індикатором.
Мороз поклала на стіл папку і свою каву.
— Сідайте.
Діана сіла. Слідча опустилася на стілець навпроти, відкрила папку і витягла звідти стопку роздрукованих фотографій. Фото з місця подій, зрозуміла Діана. Кав’ярня з різних ракурсів, підлога, де впав Данило, великі плани забоїв на тілі двох юнаків: почервоніла шкіра на зап’ясті Марка, синець на плечі Тимура. Нічого критичного.
— Ваша робота? — Мороз постукала пальцем по фотографії набряклого зап’ястя Марка.
— Я діяла в межах самооборони після того, як один з них накинувся на мене.
— Ви медсестра? Я бачу, ви працюєте в Столичній сьомій клінічній.
— Так. Тільки-но закінчила тридцятигодинну зміну, перш ніж це сталося.
Мороз зробила нотатку у своєму блокноті.
— Довга зміна.
— У нас критично не випастачає персоналу. Класична історія української медицини.
— Ви втомилися?
— Я виснажена.
— Настільки виснажена, щоб неправильно оцінити ситуацію? Можливо, ви перебільшили загрозу і зреагували занадто різко?
Діана відчула, як закривається пастка, але її голос залишився рівним.
— Я була настільки виснажена, що хотіла лише випити кави і більше нічого. Але я не була настільки виснажена, щоб мені привиділося, як двоє здорових лобів збивають з ніг ветерана на милицях заради розваги.
Мороз витягла ще одне фото. На ньому була зображена Діана в момент кидка: обличчя світловолосого Тимура перекошене від подиву та болю. Хтось у кав’ярні встиг зробити кадр на телефон. Зображення було зернистим, але її обличчя розпізнавалося безпомилково.
— І це схоже на самооборону? — запитала слідча.
— Це схоже на базовий прийом тактичного захисту, застосований до людини, яка першою мене схопила. Перевірте камери відеоспостереження закладу. Ви побачите, як він тягнеться до моєї руки.
— Я перевірила камери, — зітхнула Мороз. — Якість жахлива, ракурс сліпий. Адвокати можуть трактувати це як завгодно: чи то він потягнувся до вас, чи то ви до нього.
— Тоді опитайте свідків. Там було повно людей, які бачили все від початку.
Мороз відкинулася на спинку стільця, вивчаючи Діану з такою уважністю, від якої по шкірі побігли мурахи.
— Я опитала свідків. І отримала шість різних версій подій. Літня пара каже, що хлопці дійсно збили ветерана. Будівельники кажуть, що була якась штовханина, але вони не бачили, хто почав. Офісний планктон дивився в екрани ноутбуків. Бариста взагалі відходив на склад. А син Віктора Гальченка має дуже переконливу і послідовну історію про те, як на нього напала незнайома, агресивна жінка.
— А як щодо Данила Бойка? Ветерана, з якого вони знущалися?
— Громадянин Бойко дав свідчення, — Мороз зробила паузу. — Він підтверджує ваші слова. Але є нюанс. Він має офіційний діагноз ПТСР, двічі проходив стаціонарне лікування після нервових зривів, і зараз перебуває в процесі оформлення інвалідності через ментальні наслідки війни.
У Діани всередині все обірвалося.
— Тобто ви збираєтеся проігнорувати його слова тільки тому, що він травмований війною?!
— Я збираюся зважувати його свідчення на тлі інших доказів. Це моя робота.
— Ваша робота — знайти правду.
— Моя робота — зібрати матеріали для справи, яка не розвалиться в суді. А правда і судова перспектива — це не завжди одне й те саме.
Слідча дістала ще один документ і посунула його через стіл.
— Це заява від адвокатів Віктора Гальченка. Вони наполягають на висуненні звинувачень за статтею “Хуліганство” з нанесенням тілесних ушкоджень. Враховуючи вашу військову підготовку, вони вимагатимуть найсуворішої кваліфікації. Окрім того, вони готують цивільний позов про відшкодування колосальної моральної шкоди, витрат на лікування та психологічної травми їхніх дітей.
Діана швидко пробігла очима по тексту. Літери розпливалися від утоми. “Моральна шкода” для двох мажорів, які десять хвилин катували ветерана. Це був просто сюрреалізм.
— А ви можете довести, що вони його катували? — запитала Мороз, ніби прочитавши її думки. — Бо в мене є лише розмите відео з камери, купа суперечливих свідчень і дуже дорогий адвокат, який уже подав клопотання про визнання свідчень вашого пана Бойка недійсними через його психічний стан.
— Він абсолютно дієздатний!
— Він ветеран із підтвердженими ментальними проблемами. Хороший адвокат під час перехресного допиту розірве його на шматки, змусить суддю сумніватися в кожному його слові. Ви ж знаєте, як це працює.
Діана знала. О, вона чудово це знала. Вона бачила це ще на службі — як незручна правда ховалася під стосами паперів і процедур. Як впливові люди захищали своїх, поки звичайних людей перемелювала машина офіційної системи.
— І що тепер? — тихо запитала Діана.
Мороз закрила папку.
— А це вже залежить від вас. Адвокат Гальченка дав зрозуміти, що вони готові піти на угоду зі слідством. Ви визнаєте провину в дрібному хуліганстві. Отримуєте умовний термін, громадські роботи, жодної в’язниці. Натомість вони відкликають цивільний позов на мільйони гривень, і ви йдете додому. Так, із судимістю, але на волі.
— А якщо я відмовлюся?
— Тоді справа йде до суду. Якщо вас визнають винною, ви отримаєте реальний термін. Плюс виплати за цивільним позовом, які зроблять вас банкрутом до кінця життя. Ви втратите медичну ліцензію, кар’єру і все, заради чого працювали. І все це через те, що ви вирішили пограти в героя в кав’ярні.
Ці слова повисли в повітрі, важкі від наслідків і незворотності. Діана розуміла, що Мороз не намагалася бути жорстокою. Вона була просто реалісткою. Саме так працює система, коли в тебе немає ні грошей, ні впливу. Тобі пропонують варіант, який зруйнує твоє життя трішки менше, ніж альтернатива, і ти ще маєш бути за це вдячний.
— Мені потрібно подумати, — сказала Діана.
— Думайте. Але недовго. Адвокат Гальченка чекає на відповідь до кінця робочого дня. Інакше пропозиція згорає.
Мороз підвелася і постукала у двері. Офіцер відчинив їх із зовнішнього боку.
— Тепер я можу зробити свій дзвінок? — запитала Діана.
— Один дзвінок. Використай його з розумом.
Її підвели до старого стаціонарного телефону в коридорі. Діана зняла слухавку, і в її голові закрутився вихор варіантів. У неї не було грошей на крутого адвоката. Її батьків давно не було серед живих. Друзі з фронту були розкидані по всій країні, і більшість із них самі ледве виживали, борючись із власними демонами: безробіттям, наслідками поранень, бюрократією МСЕКів — усіма тими “чудовими” призами, які отримуєш за захист батьківщини.
Вона набрала єдиний номер, який пам’ятала напам’ять, але на який не дзвонила вже три роки.
Пішли гудки. Один, другий, третій… Вона вже збиралася покласти слухавку, коли на тому кінці почувся голос.
— Капітан медичної служби Катерина Чорна.
У Діани перехопило подих.
— Кет… Це Соля. Тобто Діана Микитенко.
На лінії запанувала така довга тиша, що Діана подумала, ніби зв’язок обірвався. А потім пролунало:
— Матір божа, Діано! Ти де? Що сталося?
— ІТТ Подільського управління. Мені потрібна допомога.
Вона розповіла все. Коротко і по суті. Кав’ярня, знущання мажорів з ветерана, бійка, арешт. Катерина слухала не перебиваючи — навичка, яку вона відточила ще на фронті, коли Діана доповідала їй по рації про кількість важких поранених, і Катерині доводилося миттєво приймати рішення про пріоритетність евакуації.
Коли Діана закінчила, Катерина довго мовчала.
— Ти поклала на підлогу сина Віктора Гальченка.
— Ти знаєш його?
— Його знає пів Києва. Елітний забудовник, володіє комерційною нерухомістю в центрі, спонсорує “правильних” політиків. Його синок — ще той покидьок, його вигнали з двох елітних гімназій, але татові гроші все підчистили.
— Отже, мені кінець.
— Можливо. А можливо, й ні. — Катерина знову зробила паузу. — Твій УБД і військовий квиток де?
— Вдома, у квартирі. А що?
— А те, що ти не просто заступилася за випадкового перехожого. Ти як колишня бойова медикиня заступилася за ветерана ЗСУ в ситуації, де сили були явно нерівними. Це не хуліганство, Діано. Це захист. Це те, чого ми тебе вчили.
Діана відчула, як у грудях тріпоче щось схоже чи то на надію, чи то на марення.
— Кет, я вже не в армії. Мої навички не дають мені права…
— Твої навички дають тобі право захищати себе та інших. І це підтверджує твій патерн поведінки. Скільки в тебе офіційно підтверджених евакуацій під вогнем?
— Чотирнадцять, здається. Може, більше.
— А скільки державних нагород?
— Я не пам’ятаю… Три?
— Їх п’ять. Включно з орденом “За мужність”. Я знаю, бо сама писала два подання.
Голос Катерини раптом змінився. Це більше не була розмова старих подруг. Це був голос командирки, яка розробляє план операції.
— Слухай мене уважно. Не погоджуйся на жодні угоди. Ні в чому не зізнавайся. Скажи їм, що вимагаєш державного адвоката і користуєшся своїм правом не давати жодних свідчень згідно з шістдесят третьою статтею Конституції. А потім просто сиди і чекай.
— Кет, я не потягну цей суд фінансово.
— А тобі й не доведеться. Я роблю кілька дзвінків. Є люди, які тобі винні, Діано. Люди, які пам’ятають, що ти робила для них на “нулі”. Дай мені трохи часу.
— Я не хочу благодійності…
— Це не благодійність. Це ветеранське братерство. Своїх не кидають. Особливо таких дурних і хоробрих, як ти, — у голосі Катерини промайнула тінь того самого чорного гумору, який рятував їх у найважчі дні на фронті. — Просто не нароби дурниць, поки я не вийду на зв’язок. Впораєшся?
Діана ледь не розсміялася.
— Я постараюся.
— Добре. Я передзвоню протягом шести годин. Тримайся, мала. І пам’ятай: ти не та людина, якій має бути соромно в цій ситуації.
Зв’язок обірвався.
Діана повісила слухавку і завмерла на мить, дозволяючи словам командирки заповнити порожні, виснажені прогалини в її свідомості. Вона витратила останні три роки на те, щоб залишити війну позаду. Намагалася побудувати нормальне цивільне життя, переконати себе, що служба — це просто пройдений етап, а не фундамент її ідентичності. Але зараз, стоячи в холодному коридорі поліцейського відділку, перед лицем системи, яка хотіла її знищити за допомогу слабшому, вона відчула, як старі рефлекси повертаються. Як м’язова пам’ять.
Офіцер відвів її назад до камери.
Мороз чекала там, спершись об стіну і схрестивши руки на грудях.
— Подзвонили? — запитала слідча.
— Так.
— Знайшли адвоката?
— Працюю над цим.
Вираз обличчя Мороз ледь помітно змінився — чи то на повагу, чи то на жалість.
— Поки ви розмовляли, адвокат Гальченка подзвонив. Вони покращили пропозицію. Адміністративне правопорушення, дрібний штраф, жодної кримінальної справи. Усе, що вам треба зробити — це публічно вибачитися на камеру і підписати заборону наближатися до його сина.
Діана подивилася прямо в очі слідчій.
— Передайте їм “ні”.
— Ви впевнені? Це найкраща пропозиція, яку ви отримаєте.
— Я впевнена.
Мороз знизала плечима.
— Як знаєте. Завтра вранці суд щодо обрання запобіжного заходу. Доведеться переночувати тут, якщо не внесете заставу.
— Яка сума?
— Прокуратура проситиме сто п’ятдесят тисяч гривень.
Діана мала на зарплатній картці щось близько десяти тисяч, і ще двадцять на депозиті, який відкладала на чорний день. Її “чорний день” згоряв уже втретє за рік — минулого разу це був ремонт старенького авто, а до того — проблеми із зубами. Математика була простою і нищівною.
— У мене немає таких грошей, — тихо сказала вона.
— Тоді ви гостя держави до завтрашнього ранку. Спробуйте хоч трохи поспати. Виглядаєте препогано.
Слідча розвернулася і пішла. Її кроки відлунювали в порожньому коридорі. Офіцер замкнув двері камери, залишивши Діану наодинці з п’яним співом сусіда та власною безсонням.
Вона лягла на холодну металеву лаву, підклавши руку під голову, і заплющила очі. Вона спала і в гірших умовах: на підлозі медичного “Богдана”, в сирих окопах, у підсобці лікарні під час найтяжчих змін. Це було просто ще одне випробування.
Але навіть коли виснаження почало затягувати її у важкий сон, вона не могла перестати думати про Данила Бойка. Про те, як він стояв у тій кав’ярні, спираючись на милиці, і дивився, як її заарештовують. Вона думала про те, чи вдалося йому безпечно дістатися додому. Чи знайдуть його знову ті мажори. І чи дійсно вона щойно зруйнувала своє життя заради того, що не мало жодного сенсу.
Сон таки прийшов, тягучий і неспокійний, наповнений обличчями побратимів, яких вона не змогла врятувати, і тінями тих, хто стояв осторонь, поки відбувалася несправедливість.