Коли вона прокинулася, світло, що пробивалося крізь вузьке заґратоване вікно під стелею, вже змінило свій кут і стало тьмяним. Напевно, на Київ опустився вечір.
Тіло нило якимось новим, винахідливим болем — м’язи затекли від сну на жорсткому металі, а голова розколювалася від зневоднення та стресу. Поки Діана спала, хтось просунув у віконце камери пластиковий піднос. На ньому сиротливо лежала холодна перлова каша, шматок сірого хліба та пластиковий стакан із чаєм, який за кольором і запахом нагадував заварений віник. Вона змусила себе з’їсти все до останньої крихти і випити рідину. На фронті її навчили: їж, коли є їжа, і пий, коли є вода, бо наступного шансу може не бути. Хоча на смак цей обід здавався суцільним картоном.
Коридор ІТТ затих. Сусід-п’яничка чи то протверезів, чи то заснув. Жінку-скандалістку, схоже, кудись перевели. Діана залишилася сам на сам із рівним гудінням неонових ламп і далекими звуками чергової частини — хлопанням важких дверей, приглушеними голосами, телефонними дзвінками. Це був рутинний хаос правоохоронної системи, яка перемелювала долі з ентропією конвеєра.
Вона міряла час за тим, як тіні на стіні повільно повзли вгору. Аж раптом замок знову клацнув.
У коридорі з’явилася слідча Мороз, але цього разу не сама. Поруч із нею йшов чоловік років тридцяти п’яти. Він був одягнений у стильний, хоч і не надто химерний діловий костюм, але тримав у руках пошарпаний тактичний портфель, який явно бачив більше, ніж зали судових засідань.
Мороз брязнула ключами і відчинила решітку.
— До вас відвідувач. Надаю конфіденційне побачення з адвокатом.
Чоловік зробив крок усередину і простягнув руку.
— Діано, доброго вечора. Мене звати Денис Пархоменко. Я адвокат, співзасновник юридичного об’єднання, яке займається захистом ветеранів.
Діана невпевнено потиснула його руку. Його хватка була міцною.
— Я не замовляла адвоката. Тим більше з об’єднань. У мене немає на це грошей.
— Ні, не замовляли. Але мені зателефонувала капітан Катерина Чорна. Ми служили разом під час моєї ротації на Схід, коли я ще був військовим юристом у підрозділі. Вона коротко описала ситуацію, і я сказав, що візьму вашу справу. Без жодних гонорарів.
Діана нахмурилася.
— Я не приймаю благодійності.
— Вважайте це поверненням старого боргу, — Денис ледь помітно всміхнувся, хоча в його очах промайнув важкий спогад. — Катя витягла мене з палаючої “швидкої”, коли нас накрили мінометами. А потім сорок хвилин тримала пальцями мою розірвану стегнову артерію, поки ми чекали на евакуацію. Якби не вона, я б стік кров’ю в посадці. Замість цього я повернувся, відкрив практику, маю сім’ю. Коли Катя дзвонить і каже, що комусь із наших потрібна допомога — я не ставлю зайвих питань. Я просто пакую речі і їду.
Він зробив паузу.
— До того ж, я давно шукав нагоду зустрітися в суді з юристами Віктора Гальченка. Вони самовпевнені, нахабні і часто роблять помилки від відчуття власної безкарності. А я дуже люблю карати за безкарність.
Мороз тактовно кашлянула.
— У вас тридцять хвилин. Я буду в кінці коридору.
Слідча пішла. Денис миттєво перейшов у робочий режим. Він дістав із портфеля жовтий блокнот-лігал і ручку, присівши на край металевої лави.
— Питання перше і головне, — почав він, дивлячись Діані прямо в очі. — Ви нападали на тих хлопців?
— Я захищалася. Один із них, Тимур, схопив мене за руку, коли я спробувала втрутитися. Інший кинувся на мене відразу після цього. Я використала прийоми самооборони, щоб нейтралізувати загрозу без нанесення їм серйозних травм. Жодних ударів. Тільки фіксація і кидок.
— Прекрасно. — Денис швидко щось записав. — У вас є військова підготовка. Бойова медикиня, кілька ротацій на найгарячіші напрямки. Чи були у вас під час служби зафіксовані випадки застосування сили проти людей?
Діана згадала евакуацію з-під завалів, коли один із контужених місцевих мешканців у стані паніки спробував вирвати зброю у пораненого бійця. Тоді їй довелося жорстко “вимкнути” чоловіка ударом приклада, щоб врятувати життя всій команді. Командування визнало її дії абсолютно виправданими.
— Так. Усі випадки були офіційно визнані виправданою самообороною в умовах крайньої необхідності.
— Чудово. Це встановлює вашу компетентність і патерн адекватного реагування на загрозу. Питання друге: свідки, які можуть підтвердити вашу версію?
— Данило Бойко. Ветеран, з якого вони знущалися. І ще кілька людей у залі.
— У Данила діагностовано ПТСР, — Денис потер перенісся. — Адвокати Гальченка будуть тиснути на те, що його сприйняття реальності викривлене. Вони спробують дискредитувати його свідчення ще до початку розгляду справи по суті. Хто ще?
Діана напружила пам’ять, намагаючись пробитися крізь туман виснаження.
— Була літня жінка. В кутку. Вона знімала все на телефон. Сказала, що в неї є повне відео.
— О! Це наш золотий квиток, — очі Дениса загорілися. — Якщо на відео зафіксовано, що хлопці збили ветерана, глузували з нього, а потім один із них фізично торкнувся вас першим — справа Гальченка розсипається як картковий будинок.
— Гальченко погрожував їй кримінальною відповідальністю за зйомку його сина. Статтею про втручання в приватне життя.
— Дешевий блеф. Кав’ярня — це громадське місце. Зйомка правопорушення не підпадає під ці обмеження. Вони просто намагалися залякати свідка, щоб вона видалила доказ. Я знайду її і візьму копію відео.
Він подивився на свій годинник, а потім на Діану.
— Отже, план такий. Завтра вранці відбудеться суд щодо обрання вам запобіжного заходу. Прокурор буде рвати і метати. Він проситиме тримання під вартою без права застави або встановить космічну суму, аргументуючи це тим, що ви “небезпечна людина з військовими навичками”.
— А ви?
— А я надам суду ваші характеристики з лікарні, ваші військові нагороди та довідку про те, що ви маєте постійне місце роботи і не збираєтеся тікати. Проситиму особисте зобов’язання. Суддя, найімовірніше, піде на компроміс і призначить заставу.
— Денисе, у мене немає грошей на заставу…
— А вони вам і не потрібні. — Адвокат усміхнувся. — Я вже зв’язався з ветеранським фондом підтримки захисників. Вони покривають юридичні витрати та застави для військових і медиків, які опинилися в подібних ситуаціях через самооборону. Гроші вже зарезервовані на рахунку фонду. Завтра до обіду ви будете вдома.
Діана відчула, як до горла підступає тугий клубок. Вона кліпнула, намагаючись стримати сльози. Вона вже й забула, як це — коли хтось приходить тобі на допомогу просто так. Без прихованих мотивів. Без відчуття, що ти комусь винна до кінця життя.
— Чому ви всі це робите для мене? Я ж просто зробила дурість у кав’ярні…
— Ви захистили ветерана від приниження і фізичного нападу, — жорстко, але тепло сказав Денис. — Це не дурість. Це саме те, заради чого ми всі надягали форму. Спробуйте поспати. Завтра ми починаємо бити у відповідь.
Ніч тягнулася нескінченно. Діана провалювалася в короткі, рвані сни і знову прокидалася від гудіння ламп. Вона раз у раз прокручувала в голові сцену в кав’ярні, шукаючи той самий момент, коли могла б зробити інший вибір. Могла б просто відвернутися. Могла б допити свою каву і піти геть, уникнувши цього жаху, арешту і суду.
Але щоразу її думки впиралися в глуху стіну. Піти геть означало б дозволити тим мажорам розтоптати гідність Данила Бойка. Означало б навчити двох розпещених дітей, що вони можуть ламати людей просто заради розваги. Означало б стати тією самою байдужою людиною, яка бачить зло і мовчить.
Вона вже була такою людиною одного разу.
На початку своєї першої ротації. Тоді один тиловий командир нахабно списував волонтерські турнікети і тактичні аптечки, продаючи їх наліво. Діана знала про це, але промовчала — їй пояснили, що “краще не лізти в політику”, бо будуть проблеми по службі. А через три тижні під час ворожого штурму їхньому підрозділу не вистачило саме тих якісних турнікетів, щоб зупинити кровотечу у двох молодих хлопців. Діана досі пам’ятала, як її руки ковзали в їхній крові, як вона кричала в рацію, просячи евакуацію, якої не було. Вона робила все правильно як медик, але провалилася як людина тоді, коли змовчала.
Після того дня вона присягнулася собі, що більше ніколи не буде мовчати.
Ця обіцянка коштувала їй багато. Неотримане підвищення, бо вона написала рапорт на недбалого головлікаря. Звільнення з приватної клініки, бо вона відмовилася “викачувати” гроші з літніх пацієнтів за непотрібні аналізи. І ось тепер ця обіцянка могла коштувати їй свободи. Але деякі ціни варто платити.
Ранок прийшов із гуркотом засувів і криками конвоїрів. Зміна варти. Нові затримані. Їй знову принесли піднос із чимось неїстівним, що мало бути сніданком, і чашкою тієї самої кави зі смаком підлоги. Вона випила її, щоб мозок хоч трохи запрацював.
О дев’ятій ранку прийшла Мороз.
— На вихід. Поїхали в суд. Постарайтеся не наговорити зайвого перед суддею.
Її знову закували в наручники. Провели лабіринтом коридорів до внутрішнього двору, де вже чекав спецавтомобіль — звичайний білий автозак. Усередині вже сиділи двоє: жінка, яка плакала так, ніби в неї помер хтось найрідніший, і чоловік із порожніми, мертвими очима людини, яка здалася.
Дорога до Подільського районного суду зайняла двадцять хвилин. Діана дивилася крізь дрібну металеву сітку на вікні, як Київ прокидається і живе своїм життям. Люди поспішали на роботу, купували каву в кіосках, сміялися, сварилися. Звичайний світ продовжував крутитися, поки вона сиділа в залізній клітці, прямуючи до суду за злочин, який полягав у тому, що вона не дала скривдити слабшого.
Будівля суду зустріла їх сірим бетоном і задушливими коридорами. Після проходження рамки металошукача її помістили в тісний “акваріум” для затриманих просто в залі засідань.
Денис Пархоменко з’явився за п’ятнадцять хвилин до початку. Він виглядав бадьорим, одягнений в ідеально випрасуваний костюм, з об’ємною папкою документів. Підійшовши до пластикового скла “акваріума”, він тихо промовив:
— Є хороші новини. Марія Степанівна — та сама бабуся — передала нам оригінал відео. І воно ідеальне. Там чітко видно кожну секунду: від їхніх насмішок до моменту, коли мажор хапає вас за руку.
— Отже, обвинувачення знімуть? — з надією запитала Діана.
— Поки ні. Адвокати Гальченка змінили тактику. Тепер вони тиснуть на те, що ви застосували “надмірну силу”, що ваша військова підготовка робить вас “живою зброєю”, і ви повинні були просто відійти. Але з цим відео у нас є потужний фундамент. Прокуратура це теж розуміє.
Двері залу відчинилися. До приміщення зайшов прокурор — молодий, амбітний хлопець у синьому костюмі. А за ним, на лави для слухачів, опустився Віктор Гальченко. Його сини сьогодні не прийшли. Гальченко сидів, закинувши ногу на ногу, всім своїм виглядом демонструючи, що цей суд — просто ще одна ділова зустріч, де він диктує правила.
Але потім Діана побачила дещо інше. У задньому ряду, спираючись на свої милиці, сидів Данило Бойко. Він був одягнений у чисту випрасувану сорочку, а на грудях висіли його планки військових нагород. Зустрівшись із ним поглядом, Діана відчула, як страх трохи відступає. Він прийшов. Він не злякався.
Секретар суду монотонно проголосив:
— Прошу всіх встати, суд іде.
Суддя Коваленко, сивий чоловік у мантії, який мав вигляд людини, що чула в цьому кабінеті вже всі можливі брехливі виправдання світу, важко опустився в крісло.
— Розглядається клопотання про обрання запобіжного заходу щодо громадянки Микитенко Діани. Слово надається стороні обвинувачення.
Прокурор підвівся.
— Ваша честь, враховуючи зухвалість скоєного правопорушення, а саме напад на двох неповнолітніх осіб у громадському місці, а також зважаючи на те, що підозрювана володіє спеціальними навичками рукопашного бою, здобутими під час військової служби, прокуратура вважає її соціально небезпечною. Ми клопочемо про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою без визначення розміру застави, щоб уникнути тиску на потерпілих і свідків.
Денис миттєво скочив на ноги.
— Заперечую, ваша честь! Моя підзахисна не має жодної судимості. Вона є нагородженою ветеранкою, яка рятувала життя. Вона офіційно працевлаштована медсестрою реанімації в міській клінічній лікарні. Вона рятує людей щодня! Міф про її “соціальну небезпечність” ґрунтується виключно на тому, що вона дала відсіч двом хуліганам, які до цього збили з ніг людину з інвалідністю. Ми просимо суд відхилити клопотання прокурора і застосувати особисте зобов’язання.
Суддя уважно подивився на матеріали справи, потім перевів погляд на Діану.
— Підозрювана, ви працюєте в Столичній лікарні №7?
— Так, ваша честь, — відповіла Діана.
— Вона наразі відсторонена від посади, ваша честь, — втрутився юрист Гальченка, який сидів поруч із прокурором.
— Це стандартна процедура лікарні на час будь-якого юридичного розслідування! — відрізав Денис. — Вона залишається їхнім працівником.
Суддя Коваленко підняв руку, зупиняючи суперечку.
— Досить. Я вивчив попередні матеріали справи. Ситуація виглядає як обопільний конфлікт, а не односторонній напад, незважаючи на старання прокуратури переконати мене у зворотному. У триманні під вартою відмовити.
Віктор Гальченко на задньому ряду ледь помітно напружився.
— Суд ухвалює: обрати підозрюваній запобіжний захід у вигляді застави в розмірі ста п’ятдесяти тисяч гривень, — монотонно продовжив суддя. — На підозрювану покладається обов’язок не спілкуватися з потерпілими та свідками поза межами судових процедур.
Юрист Гальченка різко підвівся:
— Ваша честь, ми наполягаємо на офіційній забороні наближатися до потерпілих ближче ніж на п’ятсот метрів! Ця жінка становить загрозу їхньому життю!
— Це абсурд, ваша честь! — обурився Пархоменко. — Моя клієнтка не становить загрози нікому, окрім тих, хто першим розпускає руки.
— У клопотанні про дистанцію відмовити. Діє стандартна вимога не спілкуватися, — сухо відрізав суддя Коваленко. — На цьому засідання закрито.
Удар суддівського молотка здався Діані найкращою музикою, яку вона чула за останні дві доби. Денис підійшов до “акваріума” і підморгнув їй.
— Я ж казав. А тепер трохи паперової роботи, і ти вільна. Представник фонду вже в канцелярії суду з квитанцією про оплату.
Через три години бюрократичної тяганини з неї нарешті зняли наручники.
Діана вийшла на ґанок суду, мружачись від яскравого київського сонця. Вона все ще була в тому самому медичному костюмі, який одягла 36 годин тому. Вона відчувала себе так, ніби постаріла на десять років.
На сходах її чекав Данило. Він переніс вагу на милиці, і коли побачив її, його обличчя засвітилося неймовірним полегшенням.
— Тебе випустили, — видихнув він.
— Поки що так. Під заставу.
— Я дав офіційні свідчення. Все розписав слідчим, — його голос став жорстким. — Вони намагалися тиснути на мене, ставили якісь “навідні” питання про те, чи не ввижається мені щось через контузію. Але я їх послав. Я не дозволю їм зліпити з тебе винну.
Діана відчула, як до горла знову підкочується клубок.
— Тобі не обов’язково було ризикувати собою. Вони ж почнуть тебе цькувати.
— Обов’язково, — Данило дивився їй прямо в очі. — Ти заступилася за мене, коли всі інші мовчали. Найменше, що я можу зробити — це заступитися за тебе зараз.
Денис Пархоменко вийшов слідом за нею. Він простягнув Данилу свою візитку.
— Нам треба буде зустрітися і ще раз проговорити ваші свідчення під відеозапис. Я хочу бути на крок попереду будь-якої гидоти, яку придумають адвокати Гальченка. Зможете завтра?
— Без проблем, — кивнув Данило, ховаючи візитку в кишеню.
Денис повернувся до Діани. Її обличчя було сірим від втоми, а очі ледь відкривалися. Адреналін знову почав падати, залишаючи по собі тільки пекучий біль у м’язах.
— Вам потрібен відпочинок. Справжній сон. Їдьте додому, спіть дванадцять годин, поїжте нормальної їжі. Ні з ким не обговорюйте справу. Нічого не пишіть в Instagram чи Facebook. Навіть дорогу на червоне світло не переходьте. Люди Гальченка шукатимуть будь-який привід, щоб вас дискредитувати.
— Я навіть не знаю, як туди дістатися, — пробурмотіла Діана. Її машину, швидше за все, хтось із колег відігнав на стоянку біля її будинку.
— Назвіть адресу. Я вас відвезу.
Вона назвала свій район — стару панельку на Троєщині. Денис мовчки кивнув.
Двадцять хвилин потому вона вже сиділа на пасажирському сидінні його авто, яке пахло шкірою та дорогою кавою. Вони майже не розмовляли дорогою, і Діана була йому за це безмежно вдячна. Вона просто дивилася у вікно на своє місто, яке любила і яке зараз здавалося їй таким чужим. Скільки людей на цих вулицях уже бачили новини про її арешт? Скільки вже винесли їй вирок у коментарях? І чи згадають вони про неї, якщо суд визнає її невинною? “Якщо” визнає.
Денис припаркувався біля її під’їзду.
— Телефонуйте, якщо щось буде потрібно, — сказав він на прощання. — І, Діано? Ми виграємо цю справу. Я знаю, що зараз вам так не здається. Але в нас є докази, у нас є свідки, і на нашому боці правда. У цій країні це все ще чогось варте.
Діана мовчки кивнула, не довіряючи своєму голосу, і вийшла з машини.
Вона піднялася на свій поверх на автопілоті, відчинила двері запасними ключами, які дивом залишилися в кишені куртки, і зробила крок у квартиру. Все було точно так, як вона залишила півтори доби тому. Недопита чашка на столі. Розкиданий одяг на стільці. Незаправлене ліжко. Справжня капсула часу з минулого, де все ще було добре.
Вона хотіла піти в душ. Хотіла з’їсти щось гаряче. Хотіла зробити все те, що радив Денис. Але натомість вона просто впала на ліжко, не знімаючи одягу, і провалилася в темряву ще до того, як її голова торкнулася подушки.
І їй знову снилася та кав’ярня. Але цього разу, коли Данило впав, ніхто не сміявся. Усі просто стояли і знімали це на телефони. А Віктор Гальченко височів над ними всіма, роздаючи гроші кожному, хто відводив погляд.