Його захоплення тривало рівно півтори секунди.
Кіра спрацювала на чистих рефлексах, з механічною точністю людини, для якої тактична самооборона стала м’язовою пам’яттю. Думати в таких ситуаціях — означає втрачати час. Вона різко провернула своє зап’ястя проти великого пальця Тимура — найслабшої точки будь-якого захвату — і звільнилася без жодних зусиль.
Поки його мозок ще тільки обробляв несподіванку, її інша рука мертвою хваткою лягла на його лікоть. Кіра зробила крок назад і вбік, тягнучи мажора за собою, виводячи його з рівноваги і використовуючи його ж власну вагу проти нього. Базовий прийом контролю. Вона могла виконати його із заплющеними очима.
Тимур з розмаху гепнувся на коліна. Його рука опинилася зафіксованою під незручним кутом, який неприємно викручував плечовий суглоб, але не травмував його. Нахабна усмішка зникла з його обличчя за секунду, змінившись на шок і паніку.
Артур кинувся на неї. Кіра побачила його рух боковим зором, навіть не повертаючи голови. Він був занадто емоційним. Розставив руки, маючи намір її грубо штовхнути. Аматор.
Вона дочекалася, поки він перенесе всю масу тіла вперед, потім зробила короткий крок назустріч, підпірнула під його руку і використала його інерцію, перекинувши хлопця через своє стегно. Він приземлився на спину так сильно, що Кіра почула, як з його легень зі свистом вийшло повітря.
Вся комбінація зайняла не більше восьми секунд. Двоє “господарів життя” на підлозі, одна втомлена медсестра між ними, і ветеран, який щойно спирався на милиці.
У бістро запанувала гробова тиша.
Кіра відступила на крок, розриваючи дистанцію, руки тримала вільно, але вага тіла була ідеально збалансована. Вона була готова. Проте жоден з хлопців не поспішав підніматися. Тимур дивився на неї знизу вгору поглядом, у якому змішалися страх і лють. Артур просто хапав ротом повітря, намагаючись згадати, як працюють легені.
— Ти… — прохрипів Тимур, але Кіра обірвала його.
— Навіть не думай.
Лише кілька слів, але сказані таким тоном, що хлопець миттєво закрив рота.
Десь у залі хтось почав плескати в долоні. Повільно. Потім до нього приєдналися інші. Не всі, звісно. Хтось досі налякано ховав очі. Але оплесків було достатньо. Достатньо, щоб Кіра відчула, як адреналін починає відступати, залишаючи по собі пекельну втому.
За барною стійкою Максим нарешті додзвонився до поліції і швидко щось говорив у слухавку. Серце Кіри впало кудись у район шлунка. Вона подивилася на свої руки, на двох розпещених юнаків на підлозі, на Данила, який дивився на неї з німим подивом.
Це було погано. Дуже, дуже погано.
Вона щойно застосувала фізичну силу до двох цивільних у громадському місці. Закону байдуже, що вони знущалися з ветерана з інвалідністю. Байдуже, що один із них першим схопив її за руку. Вона кинула їх на підлогу, і свідками цього стали зо два десятки людей.
Тимур, здається, усвідомив це тієї ж миті. Його страх миттєво змінився на холодний розрахунок. Трясучись, він дістав свій розбитий телефон і направив камеру на Кіру.
— Ти напала на нас! — закричав він, спеціально підвищуючи голос для відео. — Просто так! Напала і побила!
— Але ж ви… — почав хтось із відвідувачів, та Тимур перебив:
— Ми просто тут стояли, а ця неадекватна накинулася на нас! Мені боляче! У мене плече вивихнуте!
Артур швидко зорієнтувався. Він незграбно сів, тримаючись за ребра.
— Вона хвора на голову! Ми нічого не робили!
Кіра стояла і дивилася, як її спокійне цивільне життя летить у прірву.
Данило, важко спираючись на милиці, з неабияким зусиллям випростався. У реанімації Кіра часто бачила, як пацієнти брешуть, аби уникнути відповідальності. Вона знала, що правда стає дуже суб’єктивною річчю, щойно в гру вступають гроші та страх. Але голос ветерана прозвучав настільки твердо, що його неможливо було зігнорувати.
— Вона ні на кого не нападала. Ви перші розпустили руки, — чітко відкарбував Данило, дивлячись просто на Тимура. — Я свідок.
— Ти свідок? — Тимур зневажливо скривився, змірюючи його поглядом від старої куртки до протеза. — Та ти ж звичайний безхатько в камуфляжі. Хто тобі взагалі повірить у поліції?
— Я не безхатько. Я ветеран.
— А виглядаєш як бомж.
Кіра відчула, як Данило ледь здригнувся від цих слів. Щось глибоко в її грудях перетворилося на суцільну кригу. Вона була готова прийняти наслідки за свої дії. Завжди була готова. Але спостерігати, як ці малолітні, розпещені негідники намагаються розтоптати гідність людини, яка віддала своє здоров’я за країну… країну, яка зараз навіть не могла захистити його від словесного бруду в звичайній столичній кав’ярні — це було нестерпно.
— У мене є відео! — пролунав дзвінкий голос із кутка.
Це була та сама літня жінка, пані Марія. Вона стояла, міцно тримаючи свій смартфон тремтячими руками.
— Я записала абсолютно все. Як ви навмисно збили цього військового з ніг. Як сміялися. І як першими полізли до дівчини!
— Ану видали це негайно! — гаркнув Тимур, роблячи крок у її бік.
— Навіть не подумаю, — у голосі літньої жінки забриніла така сталь, яка нагадала Кірі її власну бабусю. — Я скоріше телефон розіб’ю.
Артур, зрозумівши, що ситуація виходить з-під контролю, дістав свій апарат і гарячково набрав номер.
— Тату… так, ми в “Ранковій каві” на Подолі. Тут якась неадекватна на нас напала. Побила. Так, ми живі, але треба… так, чекаємо.