Шлунок Кіри нервово стиснувся. Звісно, “тату”. У цих дітей були гроші. А гроші в цій країні завжди означали найкращих адвокатів, зв’язки та абсолютну владу над реальністю. Вона щойно порушила найголовніше негласне правило виживання для звичайної людини: ніколи не переходь дорогу дітям “господарів життя”.
Патрульні прибули за шість хвилин. Двоє поліцейських у важкій амуніції зайшли до закладу, скануючи приміщення з професійною втомою людей, які бачили подібне щодня. Картина була очевидною, але кожен бачив її по-своєму: двоє юнаків із легкими синцями, до смерті виснажена дівчина в медичному костюмі, ветеран на милицях і цілий зал свідків, які вже почали сперечатися між собою.
— Ну що тут у нас? — запитав старший патрульний тоном людини, яка понад усе мріє про кінець зміни. — Хто пояснить, що сталося?
Говорити почали всі водночас. Голос Тимура звучав найголосніше. Він майстерно, з надривом малював картину неспровокованого насилля: вони мирно пили каву, а божевільна жінка раптом накинулася на них із кулаками. Артур активно підтакував, додаючи деталі для драматизму.
Данило спробував втрутитися:
— Пане офіцере, я все бачив, вони…
— Чоловіче, зробіть крок назад, — різко обірвав його молодший патрульний.
— Але я свідок!
— Крок назад, я сказав.
Пані Марія спробувала простягнути свій смартфон:
— Подивіться відео, там усе зафіксовано!
— Пані, зачекайте своєї черги, — відмахнувся поліцейський.
Кіра стояла мовчки, спостерігаючи, як неповоротка бюрократична машина починає перемелювати правду. Вона добре знала, як це працює. Хлопці напишуть свої заяви. Вона напише свою. Відео можуть долучити до справи, а можуть “випадково” визнати недопустимим доказом через якісь технічні нюанси. А десь за лаштунками вже починають працювати дорогі юристи, формуючи потрібну історію ще до того, як істина встигне хоча б взутися.
Старший поліцейський повернувся до Кіри.
— Громадянко, ви застосовували фізичну силу до цих юнаків?
— Так, — спокійно відповіла вона.
— З якої причини?
— Вони збили з ніг цього ветерана, — Кіра кивнула в бік Данила. — Вони знущалися з нього. А коли я зробила зауваження, один із них схопив мене за руку. Я застосувала прийоми самооборони.
— Вона бреше! — знову заверещав Тимур. — Вона взагалі хвора! Вона могла нас убити!
Кіра ледь не розсміялася вголос, але втримала обличчя байдужим. Убити? Жінка вагою трохи більше п’ятдесяти кілограмів, яка ледь тримається на ногах від втоми? Але вона давно засвоїла: багаті діти живуть у паралельній реальності. Будь-який спротив їхній волі вони сприймають як смертельну загрозу, бо просто не звикли до слова “ні”.
Саме в цей момент двері бістро відчинилися, і всередину зайшов Віктор Гайдай.
Кіра ще не знала його імені, але тип таких людей зчитувала миттєво. Чоловік за п’ятдесят. Сивина на скронях ідеально підкреслена дорогою стрижкою. Кашемірове пальто, пошите на замовлення. Це був погляд хижака. Погляд людини, яка звикла бути найважливішою персоною в будь-якій кімнаті. Людини, чиї проблеми зникають після одного правильного дзвінка потрібним людям.
Він окинув заклад холодними очима, знайшов сина, і його обличчя скам’яніло.
— Тату… — почав був Тимур.
— Стули пельку, — голос Віктора різав, як скальпель. — Травми є?
— Плече болить…
— Сильно?
— Ну, не те щоб дуже, але…
— Тоді припини скиглити, — він різко обернувся до патрульних, і його аура миттєво змінилася на хибно-привітну. — Офіцери. Віктор Гайдай. Як я розумію, ця особа щойно скоїла напад на мого сина та його друга.
Старший патрульний помітно напружився. Прізвище явно було йому знайоме.
— Пане Гайдай, ми ще збираємо свідчення і з’ясовуємо обставини.
— Я впевнений, що так і є. А ще я впевнений, що у вас є двоє потерпілих і абсолютно очевидний факт хуліганства та нанесення тілесних ушкоджень. Тому я дуже ввічливо прошу вас затримати цю жінку до того, як мені доведеться зробити кілька неприємних дзвінків керівництву вашого управління.
Погроза була загорнута в ідеальну посмішку, але Кіра бачила, як нервово сіпнувся кадик поліцейського. Він чудово зрозумів натяк. Дзвінки начальнику відділку, або комусь із міської адміністрації, або тим, хто виділяє квартири для поліції.
— Пане Гайдай, за процедурою ми маємо опитати свідків…
— У вас є свідки, — Віктор махнув рукою на сина. — У вас є потерпілі. І порушниця стоїть просто перед вами. Що вам ще потрібно?
— Він перший її схопив! — голос Данила пролунав жорстко. — Я це бачив. Вона просто захищалася.
Віктор Гайдай повільно повернув голову до ветерана. Він подивився на нього тим особливим, знищувальним поглядом, яким зазвичай дивляться на бруд під взуттям.
— А ви, власне, хто такий?
— Я свідок подій.
— Виглядаєте як безхатько. У вас є офіційне місце роботи? Адреса проживання? Чи ви цілими днями жебракуєте по переходах, а ночуєте в притулках?
Обличчя Данила запалало від гніву.
— У мене є квартира!
— І де ж? На теплотрасі? — Гайдай знову повернувся до копів. — Отже, ми маємо маргінального свідка з очевидними психічними відхиленнями. Що ще?
Пані Марія зробила крок уперед.
— Я маю відео. Там чітко видно, як ваші хлопці збили з ніг цього хлопця, а потім…
— А ви маєте дозвіл на зйомку неповнолітніх? — оксамитовим голосом перебив її Віктор. — Ви попереджали мого сина, що ведете запис? Бо якщо ні, пані, це відео не просто не матиме сили в суді. Це пряме втручання в приватне життя. Мої юристи залишать вас без пенсії і без даху над головою до кінця ваших днів. Подумайте про це.
Жінка миттєво зблідла і опустила телефон.
Кіра спостерігала за цим із хворобливим зацікавленням. Це була чиста, неприхована демонстрація влади. Віктор Гайдай не сперечався про факти. Він не шукав правди. Він просто показував усім присутнім, що може переписати реальність за власним бажанням, використовуючи свій вплив та гроші як зброю.
Старший поліцейський подивився на Кіру з чимось схожим на вибачення.
— Громадянко, вам доведеться проїхати з нами у відділок для дачі показань.
— Ви її арештовуєте?! — вигукнув Данило.
— Ми її затримуємо до з’ясування.
— На підставі чого?! На підставі слів цих двох малолітніх покидьків та їхнього багатого татуся?!
— Чоловіче, я востаннє прошу вас відійти, інакше я оформлю вам перешкоджання діям поліції!
Кіра м’яко поклала руку на плече Данила. Вона відчувала, як його тіло тремтить від люті та безсилля.
— Все добре, — тихо сказала вона.
— Це не добре! Це повна маячня!
— Я знаю. Але якщо ми почнемо битися з ними ще й тут, це нічого не дасть.
Молодший патрульний підійшов із кайданками. Коли холодний метал клацнув на її зап’ястях, Кіра відчула, як обсипаються останні залишки її гордості. Вона не спала 31 годину. Вона рятувала людей у переповненій реанімації, де не вистачало рук. Вона захистила ветерана з інвалідністю від знущань. А тепер її виводять у кайданках на очах у повного залу, поки справжні агресори самовдоволено шкіряться за спиною свого впливового батька.
— Це неправильно, — прошепотів хтось із відвідувачів.
— Хтось має щось зробити, — додав інший голос.
Але ніхто нічого не зробив. Ніхто ніколи нічого не робив. Це був головний урок, який Кіра вивчила на передовій, потім у лікарні, а тепер і тут, у кав’ярні у вівторок вранці. Світ переповнений людьми, які чудово знають, на чиєму боці правда, але стоять осторонь. Людьми, які плутають співчуття з реальною дією.
Віктор Гайдай дістав телефон і набрав номер.
— Олегу, це Віктор. Мені потрібен ти в центральному райвідділку за годину. Справа про напад на Тимура. Затриману вже везуть. — Він витримав паузу, слухаючи співрозмовника. — Мені байдуже на деталі. Зроби так, щоб її життя перетворилося на пекло. Скільки б це не коштувало.
Кіра заплющила очі. Скільки б це не коштувало. Ось і вся різниця між нею та Віктором Гайдаєм у кількох словах. У неї були принципи і межі. У нього — лише банківський рахунок.
Коли поліцейські повели її до виходу, вона востаннє перетнулася поглядом з Данилом. Він виглядав розбитим. Не через падіння. Не через знущання. А через це абсолютне, паралізуюче відчуття власної безпорадності, коли ти бачиш, як систему використовують, щоб розчавити людину, яка намагалася тебе захистити.
— Я буду свідчити! — крикнув він їй услід. — Я розповім суду, як усе було насправді!
Віктор Гайдай голосно, зневажливо розсміявся.
— Ти розкажеш їм те, що ти думаєш, що бачив. А потім мої адвокати просто розірвуть тебе на шматки на перехресному допиті. Вони витягнуть твою медичну історію. Твої довідки від психіатра. Твої контузії. Ми зробимо так, що для присяжних ти будеш виглядати як нестабільний, хворий на голову інвалід. Жодне твоє слово не матиме значення.
— Я ветеран Збройних Сил!
— Ти людина з поламаною психікою, яка ніколи не зможе найняти нормального адвоката. Знай своє місце.
Ці слова отрутою повисли в повітрі. Кіра зупинилася, незважаючи на те, що патрульний тягнув її за руку. Вона обернулася до Віктора Гайдая і подивилася на нього тим самим рівним, оцінюючим поглядом, яким зазвичай дивилася на відкриті переломи.
— Знаєте, що в цій ситуації найсумніше? — спокійно сказала вона. — Ваш син колись, напевно, був цілком нормальною дитиною. До того моменту, поки ви не навчили його, що наявність грошей дає йому право бути мерзотником.
Посмішка Віктора не здригнулася.
— А ви, напевно, колись були непоганою медсестрою. Поки не вирішили, що ламати дітям руки — це нормальна реакція на слова.