Її вивели до чергової частини. Замість кіношного таксофона, поліцейський просто мовчки підсунув їй стаціонарний телефон на стійці, попередивши: “Три хвилини. І без дурниць”.
Кіра взяла слухавку, гарячково перебираючи в голові варіанти. Грошей на дорогого адвоката в неї не було. Батьків теж. Її армійські друзі розкидані по всій країні: хтось досі на фронті, хтось на реабілітації, хтось намагається дати раду власним демонам і безробіттю — типовий набір “подарунків”, які ти отримуєш за захист своєї країни.
Вона набрала єдиний номер, який знала напам’ять, але на який не дзвонила вже понад рік. Гудки йшли довго. Раз. Два. Три. Вона вже збиралася покласти слухавку, коли на тому кінці пролунав різкий, бодьорий голос:
— Шевчук на зв’язку.
Горло Кіри зрадницьки стиснулося.
— Шево… Це Кіра. Ткач.
Повисла довга пауза. Настільки довга, що Кіра подумала, ніби зв’язок обірвався. А потім пролунало:
— Ткач?! Матінко рідна, ти де пропала? Що з голосом? Де ти є?
— В ізоляторі тимчасового тримання. У Києві. Мені потрібна допомога.
— Що сталося? Рубай коротко.
Кіра виклала все як є, без емоцій і зайвих деталей, наче здавала рапорт. Кав’ярня. Знущання мажорів над ветераном. Бійка. Арешт. Гайдай-старший. Яна Шевчук, її колишня командирка медроти, слухала не перебиваючи. Вона ідеально володіла цією навичкою ще з часів евакуацій на Сході, коли Кіра кричала їй у рацію дані про втрати, а Шеві доводилося за секунди приймати рішення про пріоритетність евакуації машин в умовах неповних даних.
Коли Кіра закінчила, Яна помовчала.
— Ти поклала на підлогу сина Віктора Гайдая?
— Ти знаєш його?
— Усі знають Гайдая. Забудовник, власник половини комерційної нерухомості в столиці, людина, яка відкриває двері в кабінети ногами. Його синок — та ще мразота, вилетів із двох елітних гімназій за булінг, але татові гроші завжди підчищали його сліди.
— Отже, мені кінець, — видихнула Кіра.
— Скоріше за все. Але є варіанти. — Знову пауза. Чутно було, як клацає запальничка. — У тебе Посвідчення УБД при собі? Виписка з наказу про нагороди є?
— Вдома. А що?
— А те, що ти не просто побилася на вулиці. Ти захищала людину. І не кого-небудь, а ветерана з інвалідністю. Ти — колишня бойова медикиня. У ситуації, коли їх було двоє, а ти одна. Це не хуліганство, Кіро. Це те, чому ми тебе вчили: оцінка загрози і нейтралізація.
У грудях Кіри щось тріпнулося. Можливо, надія, а можливо — просто відчайдушна ілюзія.
— Яно, я вже не в армії. Моя тактична підготовка не дає мені права ламати руки цивільним.
— Твоя підготовка дає тобі право захищати себе та інших. І вона доводить твою адекватність у критичних ситуаціях. Скільки в тебе офіційно підтверджених евакуацій з-під вогню?
— П’ятнадцять… може, трохи більше.
— А нагород?
— Орден “За мужність” і медаль.
— Я це знаю, бо сама писала на тебе подання, — голос Яни змінився. Зникла дружня інтонація, натомість з’явився той самий сталевий командирський тон, який колись змушував цілі підрозділи працювати як годинник. — Слухай мій наказ. Жодних угод зі слідством. Нічого не підписуй. Скажи їм, що вимагаєш адвоката і користуєшся статтею 63 Конституції — відмовляєшся давати свідчення. І чекай.
— Шево, я не маю грошей на суди з Гайдаєм.
— А тобі й не треба. Я зроблю кілька дзвінків. Є люди, які пам’ятають, що ти робила в тих окопах. Дай мені час.
— Я не хочу бути благодійним проєктом.
— Це не благодійність. Це правило: свої своїх не кидають. Не роби дурниць, поки я не дам команду. Зрозуміла?
— Так точно, — Кіра ледь помітно всміхнулася вперше за добу.
— От і добре. Тримай стрій.
Слухавка запищала короткими гудками. Кіра поклала телефон на стійку. Її серце все ще калатало, але відчуття повної приреченості трохи відступило. Вона витратила останні півтора року на те, щоб викреслити війну зі свого життя, стати простою медсестрою, забути про минуле. Але опинившись у коридорі райвідділку під загрозою тюрми за порятунок людини, вона відчула, як старі, вбиті на рівні рефлексів алгоритми знову активуються.
Конвоїр відвів її назад до камери. Анжела Мороз чекала її біля ґрат.
— Подзвонили? — запитала слідча, схрестивши руки на грудях.
— Так.
— Знайшли адвоката?
— Працюю над цим.
Вираз обличчя Мороз невловимо змінився. Можливо, це була повага, а можливо — просто співчуття до людини, яка не розуміє масштабів катастрофи.
— Поки ви розмовляли, юристи Гайдая передали нову пропозицію. Угода стала кращою. Прокурор готовий перекваліфікувати справу на дрібне хуліганство. Адміністративка. Ніякої в’язниці. Судимості не буде. Усе, що вам треба — публічно вибачитися на камеру і підписати заборону наближатися до їхніх дітей на сто метрів.
Кіра подивилася слідчій просто в очі.
— Передайте їм, що я відмовляюся.
— Ви впевнені? Іншого такого шансу не буде.
— Я впевнена.
Мороз потисла плечима. — Як знаєте. Завтра вранці — суд щодо обрання запобіжного заходу. Прокурор буде просити тримання під вартою з альтернативою застави.
— Який розмір застави?
— Тисяч двісті гривень. Мінімум.
Двісті тисяч. У Кіри на зарплатній картці було від сили п’ятнадцять тисяч, і ще трохи готівки вдома, відкладеної на ремонт пральної машини. Математика була жорстокою і простою.
— У мене немає таких грошей, — тихо сказала вона.
— Тоді ви залишитесь гостею СІЗО до самого суду по суті, — кивнула Мороз, ніби й не очікувала іншої відповіді. — Спробуйте поспати. Ви виглядаєте так, ніби зараз знепритомнієте.
Слідча пішла. Клацнув замок. Кіра залишилася наодинці з гудінням ламп та криками сусідів по камерах. Вона лягла на дерев’яну лаву, підклавши руку під голову. Її доводилося спати і в гірших умовах: на підлозі медичного “Богдана”, у підвалах, що здригалися від прильотів, у комірчині реанімації, коли бракувало сил дійти додому. Це було просто ще одне випробування.
Але втома ніяк не переходила у сон. Щойно вона заплющувала очі, перед нею поставало обличчя Данила Бондара. Те, як він стояв у кав’ярні, дивлячись, як її арештовують. Як Гайдай наказував йому “знати своє місце”. Вона думала про те, куди Данило пішов потім. Чи є в нього дім, чи це просто слово, яке залишилося в минулому? Чи в безпеці він зараз? Чи не знайдуть його мажори знову, відчуваючи повну безкарність? І чи не зруйнувала вона власне життя абсолютно даремно?
На світанку їй принесли сніданок — шматок черствого хліба, рідку вівсянку сумнівного кольору та солодкий чай. Кіра змусила себе з’їсти все. Армійська звичка: їж, коли дають, бо наступного разу можуть дати нескоро.
Близько полудня у коридорі знову пролунали кроки. Цього разу Анжела Мороз прийшла не сама. Поруч із нею йшов чоловік років тридцяти п’яти, одягнений у бездоганний, але не кричущий костюм, з дорогим шкіряним портфелем. Його постава була ідеально рівною, а погляд — чіпким і зосередженим.
Мороз відчинила двері.
— У вас відвідувач.
Чоловік зайшов до камери і простягнув їй руку.
— Кіро, доброго дня. Мене звати Денис Панасюк. Я керівник адвокатського об’єднання “Панасюк і партнери”.
Кіра розгублено потисла йому руку.
— Я… я не викликала адвоката.
— Ні, але його викликала Яна Шевчук. Ми з “Шевою” перетиналися на Донбасі у двадцять другому. Коли вона розповіла мені про вашу ситуацію, я сказав, що буду радий захищати вас.
— Я не потягну ваші послуги, пане Денисе. У мене просто немає…
— Вважайте це поверненням боргу, — м’яко перебив він. Його очі на мить стали дуже серйозними. — Яна колись витягла мене з-під мінометного обстрілу і сорок хвилин тримала турнікет на моїй стегновій артерії, поки ми чекали евакуацію. Якби не вона, я б стік кров’ю в тій посадці. Тож… коли вона дзвонить і каже, що комусь потрібна допомога, я не ставлю запитань про гроші. Я просто беру матеріали і їду.
Він ледь помітно всміхнувся:
— До того ж, я давно шукав нагоду розмазати юристів Віктора Гайдая по стінці. Вони самовпевнені, безкарні і дуже часто роблять помилки від відчуття власної всемогутності. Це робить процес їхнього знищення надзвичайно приємним.