Анжела Мороз ззаду видала звук, схожий чи то на кашель, чи то на стриманий сміх.
— У вас тридцять хвилин на спілкування, — сказала вона і вийшла.
Панасюк одразу ж сів на край лави, дістав планшет і стилус.
— Перше питання. Ви дійсно їх побили?
— Я захищалася. Один вчепився мені в руку, інший кинувся битися. Я застосувала прийоми, достатні для нейтралізації загрози, без нанесення тяжких травм.
Адвокат швидко щось занотував.
— Тактична медицина, самооборона, кілька років на фронті. У вас були офіційні розслідування щодо застосування сили під час служби?
— Ні. Жодного порушення статуту. Усі мої дії завжди визнавалися адекватними обставинам.
— Чудово. Це формує ваш психологічний профіль: людина, яка вміє контролювати силу, а не маніяк, який зривається на дітях. Друге питання: чи є свідки, які не злякаються Гайдая?
— Данило Бондар. Той самий ветеран. І ще була жінка, пані Марія…
— Ветеран із діагностованим ПТРС? Юристи Гайдая вже подали клопотання про сумнівність його свідчень через препарати, які він приймає, — Панасюк підняв очі від екрана. — Але вони не зможуть дискредитувати літню жінку. Вона зняла відео?
— Так, у неї є запис усього, від початку до кінця. Але Гайдай налякав її кримінальною відповідальністю за зйомку неповнолітніх.
Адвокат зневажливо пирхнув.
— Дешевий понт для тих, хто не знає законів. Зйомка в громадському місці, тим більше під час скоєння правопорушення, є абсолютно законною. Це прямий доказ, і ніякі залякування щодо “втручання в приватне життя” тут не спрацюють. Я вже відправив свого помічника шукати цю пані Марію, ми долучимо її відео до матеріалів справи швидше, ніж Гайдай встигне моргнути.
Він відклав планшет і подивився на Кіру.
— Ось що буде далі. За кілька годин вас повезуть до суду. Прокурор вимагатиме заставу. Я буду наполягати на особистій поруці або нічному домашньому арешті: у вас ідеальна репутація, офіційна робота в лікарні і жодних судимостей. Суддя, скоріш за все, піде на компроміс і залишить заставу, але зменшить її до адекватного мінімуму.
— Навіть якщо це буде двадцять тисяч, у мене їх немає…
— Вам не потрібні гроші, — спокійно сказав Денис. — Я вже зв’язався з ветеранським фондом правового захисту. Вони перекривають фінансові питання для військових, які потрапили в подібні ситуації через самооборону. Застава буде внесена за п’ятнадцять хвилин після оголошення рішення суду. Сьогодні ввечері ви будете спати вдома.
Кіра відчула, як у горлі зрадницьки защипало. Вона не пам’ятала, коли востаннє хтось просто брав і вирішував її проблеми. Без прихованих мотивів. Не змушуючи її почуватися жертвою, якій кинули кістку.
— Чому ви це робите? — тихо спитала вона. — Я ж для вас ніхто. Я просто зробила дурницю в кав’ярні.
Панасюк повільно підвівся, ховаючи планшет у портфель.
— Ви захистили людину, від якої відвернулося все суспільство. Того, хто сам втратив частину себе, захищаючи нас. Це не дурниця, Кіро. Це саме те, заради чого ми взагалі надягали форму. За кілька годин починаємо воювати. Тримайтесь.
Він постукав у ґрати, викликаючи конвоїра. Коли Денис пішов, залишаючи по собі легкий запах дорогого парфуму, Кіра зробила глибокий вдих. Вперше за останні сорок годин їй здалося, що вона знову може дихати.
Ранок у камері настав із гуркотом залізних дверей та криками чергових. Зміна караулу. Нові затримані. Стандартний конвеєр правоохоронної системи, який ніколи не зупинявся.
Близько дев’ятої ранку за Кірою прийшли. На неї знову надягли кайданки і повели лабіринтами коридорів до внутрішнього двору, де вже чекав спецавтомобіль. Поїздка до Центрального районного суду зайняла близько пів години через ранкові столичні затори. Крізь вузьке заґратоване віконце Кіра дивилася на Київ. Люди поспішали на роботу, пили каву на ходу, сварилися по телефонах. Звичайне життя вирувало зовсім поруч, поки вона сиділа в металевій коробці, готуючись відповідати за те, що не дозволила розтоптати гідність людини.
Будівля суду зустріла її холодом бетону та суворою пропускною системою. Її помістили в тісний бокс для затриманих поруч із залом засідань. Денис Панасюк з’явився там за двадцять хвилин до початку слухання. Він виглядав бадьорим, а в руках тримав пухку теку з документами.
— Як настрій? — запитав він, підходячи до ґрат.
— Бувало й краще.
— Маю чудові новини, — адвокат ледь помітно всміхнувся. — Пані Марія, та літня жінка з бістро, погодилася надати нам оригінал відео. Я переглянув його вночі. Ракурс ідеальний. Там чітко видно кожну деталь: як мажори провокують, як збивають ветерана з ніг, і найголовніше — як Тимур першим хапає вас за руку. Це хрестоматійна самооборона.
Кіра відчула, як напруга в плечах трохи спадає.
— Тоді прокурор зніме звинувачення?
— Ще ні. Юристи Гайдая наполягають, що ви застосували “надмірну силу”, враховуючи ваші військові навички. Вони намагаються зліпити з вас неконтрольовану машину для вбивств, якій місце за ґратами. Але з цим відео та свідченнями Бондара ми розіб’ємо цю позицію.
У коридорі пролунав голос судового розпорядника, який запрошував учасників процесу до зали. Конвоїр відчинив бокс і повів Кіру всередину.
Зала засідань була тісною та душною. За суддівським столом сидів літній суддя з втомленим обличчям людини, яка за свою кар’єру вислухала тисячі брехливих виправдань. За столом обвинувачення — молодий прокурор, який нервово перебирав папери. А в першому ряду для слухачів, закинувши ногу на ногу, сидів Віктор Гайдай у компанії свого лощеного адвоката.
Кіра подивилася праворуч і побачила Данила. Він сидів на лаві, обережно спираючись на милиці. На ньому була чиста випрасувана сорочка, а на грудях — планки військових нагород. Його присутність тут, попри всі погрози Гайдая, раптом додала Кірі сил.
— Судебне засідання оголошується відкритим, — монотонно промовив суддя. — Розглядається клопотання про обрання запобіжного заходу підозрюваній Ткач Кірі. Слово надається прокурору.
Молодий прокурор підвівся.
— Ваша честь, враховуючи тяжкість інкримінованого злочину — зухвале хуліганство із застосуванням фізичного насильства до двох юнаків, а також спеціальну військову підготовку підозрюваної, обвинувачення вважає, що вона становить загрозу для суспільства. Просимо обрати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без права внесення застави.
Денис Панасюк миттєво піднявся зі свого місця. Його голос звучав впевнено і розкотисто.
— Ваша честь, клопотання прокурора є абсолютно безпідставним. Моя підзахисна — ветеранка, нагороджена державними відзнаками за порятунок життів. Вона працює медичною сестрою в реанімації столичної лікарні. Вона має бездоганну репутацію, міцні соціальні зв’язки і жодного разу не притягувалася до відповідальності. Вона не становить загрози ні для кого, окрім тих, хто першим нападає на неї. Просимо відмовити в триманні під вартою та обрати особисте зобов’язання.
Суддя довго вивчав матеріали справи, гортаючи сторінки. Потім перевів погляд на Кіру.
— Підозрювана офіційно працевлаштована в Центральній лікарні?
— Так, ваша честь, — відповів Панасюк. — Вона була відсторонена на час службового розслідування через тиск впливових осіб, але залишається цінним працівником.
— Зрозуміло, — суддя зітхнув і вдарив дерев’яним молотком. — Суд ухвалює: обрати підозрюваній запобіжний захід у вигляді застави розміром шістдесят тисяч гривень. Підозрювана зобов’язана здати закордонний паспорт та утримуватися від спілкування з потерпілими.
Адвокат Гайдая миттєво зірвався на ноги.
— Ваша честь! Ми вимагаємо видати судовий наказ, який заборонить цій жінці наближатися до мого клієнта ближче ніж на п’ятсот метрів! Вона агресивна і становить пряму фізичну загрозу!
— Ваша честь, це абсурд, — спокійно парирував Панасюк. — Моя підзахисна застосувала силу лише у відповідь на фізичне захоплення. Якщо юнаки Гайдая не планують знову хапати її за руки в громадських місцях, їм нічого не загрожує.
Суддя насупився.
— У задоволенні додаткового клопотання відмовлено. Рішення остаточне.
Кіра повільно видихнула. Денис Панасюк поплескав її по плечу. Віктор Гайдай, червоний від люті, щось агресивно шипів своєму юристу, швидко покидаючи залу засідань.
Через дві години бюрократичної тяганини благодійний фонд перерахував суму застави. Коли з Кіри нарешті зняли кайданки і вона вийшла на ґанок суду, осіннє сонце вдарило їй в очі. Вона все ще була в тому самому зім’ятому медичному костюмі, в якому вийшла з лікарні сорок годин тому.
Данило чекав на неї біля сходів. Коли він побачив Кіру, його обличчя просяяло таким щирим полегшенням, що в неї перехопило подих.
— Тебе відпустили, — сказав він, спираючись на милиці.
— Поки що. А ти… ти свідчив.
— Я розповів слідчим усе як було. Юристи Гайдая намагалися тиснути на мене в коридорі, питали про мої контузії і пігулки. Намагалися зробити з мене неадекватного. Але я не відступив.
— Тобі не обов’язково було лізти під цей каток заради мене, Даниле.
Він подивився їй просто в очі.
— Ти заступилася за мене, коли всі інші відверталися. Найменше, що я міг зробити — це заступитися за тебе.
Денис Панасюк, який щойно вийшов із будівлі, простягнув Данилу свою візитівку.
— Ви дуже допомогли, пане Бондар. Але мені знадобиться, щоб ви дали офіційні свідчення під відеозапис у моєму офісі. Адвокати Гайдая готують брудну гру, і я хочу випередити їх. Зможете завтра?
— Без проблем, — кивнув ветеран.
Панасюк повернувся до Кіри. Вона виглядала так, ніби могла заснути стоячи.
— Вам треба додому. Негайно спати. Не читайте новини, ні з ким не спілкуйтеся, нічого не пишіть у соцмережах. Гайдай зараз шукатиме будь-яку вашу помилку, щоб роздути скандал. Я вас підвезу.
Квартира Кіри знаходилася у старому панельному будинку спального району Києва. Її старенька машина вже стояла на парковці — мабуть, хтось із колег-лікарів перегнав її сюди від лікарні. Коли Денис висадив її біля під’їзду, він опустив скло автомобіля.
— Кіро. Ми виграємо цю справу. Я знаю, що зараз усе здається безпросвітним, але на нашому боці правда. І докази. Відпочивайте.
Вона піднялася на свій третій поверх на автопілоті. Відчинила двері запасним ключем, який завжди ховала під килимком, і зайшла до квартири. Усе було саме так, як вона залишила перед своєю жахливою зміною: немита чашка в раковині, розібране ліжко, полита орхідея на підвіконні. Це була капсула часу з минулого, безпечного життя.
Кіра хотіла прийняти душ, хотіла з’їсти хоч щось нормальне. Але натомість вона просто впала на ліжко в одязі і провалилася в глибокий, чорний сон, важкий, мов свинець.
Її снилася та сама кав’ярня. Але цього разу, коли мажори збили Данила з ніг, вони почали бити його ногами. А вона не могла поворухнутися. Її ноги ніби приросли до кахлю, а Віктор Гайдай стояв поруч і сміявся, знімаючи її безпорадність на телефон.
Вона прокинулася в повній темряві від власного прискореного серцебиття. Крізь штори пробивалося світло вуличних ліхтарів. Вона подивилася на електронний годинник — 03:15 ночі. Вона проспала понад чотирнадцять годин.
Її телефон лежав на тумбочці — заряджений. Хтось із колег, забираючи речі, подбав і про це. Кіра потягнулася до апарату, щоб перевірити час, і екран миттєво засвітився від сотень сповіщень.
412 пропущених повідомлень у месенджерах. Десятки невідомих дзвінків. Її скромна сторінка в Instagram розривалася від позначок.
Хтось “злив” інформацію про її арешт у пресу. Але історія пішла зовсім не за тим сценарієм, на який сподівався впливовий забудовник. Замість того, щоб зобразити її неадекватною злочинницею, найбільші столичні Telegram-канали вибухнули іншими заголовками: “Колишню бойову медикиню кинули за ґрати за те, що вона захистила ветерана від мажорів”.
Кіра тремтячими пальцями відкрила одне з посилань. Це було відео пані Марії. Його вже репостнули десятки відомих волонтерів та блогерів. Воно зібрало сотні тисяч переглядів. Люди в коментарях кипіли від люті, дивлячись, як “золоті хлопчики” знущаються з військового, і захоплювалися блискавичною реакцією медсестри.
А трохи нижче був закріплений допис із хештегом #ЯзКірою. Хтось із небайдужих активістів створив “Банку” на оплату її юридичних послуг та можливих судових штрафів. За дванадцять годин там було зібрано майже півтора мільйона гривень. Люди кидали по 20, 50, 100 гривень, залишаючи в коментарях до платежів слова підтримки.
Кіра сиділа на ліжку в темній квартирі, дивлячись на екран, де цифри збору оновлювалися щохвилини. Вперше з моменту арешту страх відступив. Його замінило дещо інше. Відчуття того, що вона не сама.
Телефон вібрував у руці. Прийшло нове повідомлення з невідомого номера:
“Кіро. Це хлопці з 93-ї. Ми бачили відео. Тримайся, сестро. Свої йдуть.”
Слідом за ним ще одне:
“Позивний ‘Скіф’. Штурмовики з тобою. Гайдай пошкодує, що на світ народився. Ми поруч.”
Повідомлення сипалися одне за одним, немов артилерійська підготовка перед великим наступом. З різних міст, від різних підрозділів, від незнайомих побратимів та посестер. Всі вони несли одну думку: армійське братерство не пробачає знущань зі своїх.