Я відповів миттєво: «Ніяких розмов на вашій території. Зустрічаємося на нейтральній. У районній бібліотеці. І спочатку ви маєте вибачитися перед Лілею».
Вона надіслала одну крапку. Потім додала: «Добре».
У неділю пообіді ми зустрілися в читальній залі нашої оновленої районної бібліотеки. Під яскравими люмінесцентними лампами, які роблять обличчя людей схожими на паспортні фотографії, мої батьки виглядали просто втомленими літніми людьми. Не театрально хворими, не драматичними, а по-справжньому змученими. Мама була у своєму найкращому светрі, батько — у вихідній куртці.
Мама сіла за стіл, довго дивилася на свої руки, а потім підняла очі.
— Льошо, я… якщо ми вас образили…
— Ніяких «якщо», мамо, — сказав я, зберігаючи рівний тон. — Скажи це так, як є. Заради Лілі.
Вона важко ковтнула.
— Мені шкода. Мені дуже шкода, що я не поставила тарілку для Лілі. Я була неправа.
Батько відкашлявся, ніби прочищаючи горло від піску.
— Ми напартачили, сину. Сильно напартачили.
— Дякую, — сказав я. — Ми приймаємо це. Але більше такого не повториться.
Очі мами наповнилися сльозами.
— Але ж Максик… він такий вразливий хлопчик.
— Ліля теж вразлива, — жорстко відрізав я. — Їй сім років. Вона наша дитина. І вона ніколи не буде в цій родині на другому місці.
Повисла довга тиша. У дитячому куточку бібліотеки хтось із малюків радісно засміявся. Бібліотекарка монотонно перебирала картки. Звуки реального, нормального життя.
Батько дістав із кишені складений аркуш.
— Щодо кредиту за машину… — почав він обережно. — Ми вирішимо це питання. Я змушу Назара продати щось із техніки. Ми викрутимося.
— Я дав тобі контакти, — сказав я. — Якщо треба буде допомогти скласти заяву в банк, я допоможу. Але не грошима.
Мама миттєво наїжачилася:
— Ми не безпорадні інваліди!
— От і чудово, — усміхнувся я. — Значить, мої гроші вам більше не потрібні.
Вона відсахнулася, ніби я висмикнув з-під неї стілець.
— Ти буваєш дуже жорстоким, Олексію.
— Я не жорстокий. Я просто вибудував кордони. Це виглядає як жорстокість тільки тому, що ви звикли роками користуватися моєю безвідмовністю.
Ми не обіймалися на прощання. Ми не плакали в унісон. Ми просто домовилися про те, як будемо спілкуватися далі. Батько кивав, ніби погоджувався на умови нового контракту. Мама промокала куточки очей паперовою серветкою.
Коли я вийшов із бібліотеки на вулицю, мій телефон завібрував. Дзвонив Назар. Я майже скинув виклик, але в останню мить натиснув зелену кнопку. Він почав кричати без привітання:
— Ти задоволений?! Мати додому в сльозах прийшла!
— Я не відчуваю задоволення, — спокійно відповів я. — Але я також більше не працюю твоїм особистим банкоматом.
— Думаєш, я не хочу допомагати батькам? Я просто зараз не можу! А ти можеш. У цьому й різниця!
— Ні, Назаре, — сказав я. — Різниця в тому, що я допомагаю. А ти лише створюєш проблеми, за які платять інші.
Він обурено засопів у слухавку:
— Ми ж сім’я… Ти що, тепер не даватимеш нам бачитися з Лілею?
— Це ти сам зробив усе, щоб ми не хотіли вас бачити, — сказав я і натиснув кнопку відбою.