Я тихо, наче тінь, відійшов від дверей гаража і повернувся до вітальні. Сівши на свій скрипучий диван, я обхопив голову руками, намагаючись осягнути катастрофічні масштаби цієї зради. Наступного ранку за сніданком я вирішив знову перевірити їх, кинувши останню наживку.
— Знаєте, — мимохідь сказав я, розмішуючи чай, — мені вчора дзвонили з клініки. Кажуть, кількість лейкоцитів несподівано нормалізується. Організм почав боротися.
Я побачив, як мамина чашка буквально завмерла на півдорозі до її губ. На її обличчі майнула не просто розгубленість, а справжня, тваринна паніка. Діана миттєво втрутилася, заявивши крижаним тоном, що я повинен готуватися до найгіршого, а не жити в ілюзіях. Їхнє бажання бачити мене в труні було настільки очевидним і нетерплячим, що це виглядало б комічно, якби не було так до жаху страшно.
Того ж дня по обіді я натрапив на ще одну знахідку, яка остаточно розвіяла будь-які мої сумніви. Мамина сумнозвісна папка з підготовкою до похорону лежала розгорнутою на кухонному столі. Вона, мабуть, переглядала її за чаєм і на щось відволіклася, поспіхом вийшовши на подвір’я. Я обережно підійшов ближче і перегорнув кілька сторінок, відчуваючи, як із кожною новою деталлю мої щелепи стискаються все сильніше, аж до болю.
Як виявилося, вона обрала для мене абсолютно найдешевший пакет послуг. Ритуальне агентство у своїх буклетах рекламувало його як «соціальний базовий варіант для незаможних сімей». Але найцікавіше ховалося на полях роздруківок. Її акуратним, вчительським почерком там була зроблена детальна примітка. Вона занотувала, що держава має перерахувати кошти на спеціальний транзитний рахунок, тож їм не доведеться платити наперед жодної копійки зі своєї кишені. Нижче був стовпчик цифр. Вона скрупульозно вирахувала, скільки грошей у них залишиться після всіх мінімальних витрат на церемонію, і акуратно розписала в колонки частки: для себе, для батька і для Діани. Моє життя було зведено до простої математичної задачі.
Наступного ранку я вирушив діяти. Я поїхав на інший кінець Києва, до величезного будівельного гіпермаркету «БудКвартал». Мені потрібен був відділ електроніки. Серед стелажів із побутовою технікою я придбав три специфічні пристрої для запису, які зовні виглядали як звичайнісінькі побутові речі.
Першим була масивна кулькова ручка. Вона справді писала синім чорнилом, але мала всередині вбудований чутливий мікрофон та крихітну карту пам’яті. Другим пристроєм став блок живлення для смартфона — він вставлявся у звичайну розетку і знімав усе в радіусі п’яти метрів. Третім я обрав дешевий електронний настільний годинник із зеленими цифрами, який міг записувати і відео, і звук у високій якості. Касир на касі навіть не глянув на мене, просто монотонно пробив товар і побажав гарного дня.
Повернувшись додому, я терпляче дочекався, поки всі розійдуться у своїх нагальних справах. Батько знову поїхав “вирішувати питання” зі своїми кредиторами, мама пішла на каву до сусідки, а Діана з Артуром поїхали дивитися елітні квартири під оренду на Печерську, хоча жоден з них зараз не мав роботи.
Щойно за ними зачинилися двері, я взявся за справу. Я залишив “ручку” на кухонній стійці біля хлібниці, де вони завжди збиралися попліткувати за зачиненими дверима. Блок живлення встромив у вільну розетку у вітальні, прямісінько за моїм скрипучим диваном. А електронний годинник поставив на полицю в їдальні — звідти відкривався ідеальний панорамний вид на великий обідній стіл.
Упевнившись, що в будинку не залишилося жодних “сліпих зон”, я дістав свій телефон. Я зателефонував до приватної служби паліативної допомоги «Тиха пристань», яку знайшов напередодні в інтернеті. Жінка з дуже приємним і професійним голосом уважно вислухала мою вигадану історію про термінальну стадію і сказала, що такі розмови ніколи не бувають легкими для рідних. Проте присутність незалежного фахівця завжди допомагає родинам прийняти важку реальність.
Вона призначила візит їхньої найкращої соціальної працівниці, пані Софії, на найближчу неділю, о другій годині дня. Я спеціально наголосив у розмові, що мені дуже важливо бачити всю родину в зборі під час цієї зустрічі.
Поклавши слухавку, я вперше з моменту свого великоднього повернення відчув справжній, міцний контроль над ситуацією. Неділя мала стати тим самим днем, коли все їхнє лицемірство вийде назовні, і тепер у мене буде надійний, абсолютно незалежний свідок.
Увечері, сидячи на краю ліжка у своїй кімнаті, я довго дивився на власні руки. У напівтемряві вони здавалися мені чужими. Я методично розставляв пастки, збирав компромат, маніпулював власною сім’єю… На якусь коротку мить мені стало по-справжньому страшно. А раптом я стаю таким же, як і вони? Таким же холодним, розважливим, готовим іти по головах заради своєї мети?
Але потім я згадав мамин голос, яким вона ділила мільйони за мою смерть. Згадав батька, який без вагань заклав моє життя криміналітету. Різниця була величезною і принциповою: вони намагалися нажитися на моїй смерті, а я просто намагався зупинити злочинців, які бажали мені зла. Це були абсолютно різні речі. Моя совість була чистою.
Наступного ранку я вийшов на вулицю, скористався дешевим одноразовим телефоном і зателефонував на гарячу лінію «Національного управління соціальних гарантій». Це був саме той фонд, який займався військовими виплатами та страхуванням.
— Доброго дня. Я хочу анонімно повідомити про можливе фінансове шахрайство, — спокійно і чітко сказав я оператору. — Хтось намагається використати фальшиві медичні документи та підроблені довіреності, щоб отримати повний доступ до рахунків військовослужбовця.
Я продиктував свої власні дані так, ніби говорив про третю особу, і наполегливо порадив їм провести негайний аудит цієї справи. Щойно оператор почав розпитувати моє ім’я та контакти для зворотного зв’язку, я просто мовчки поклав слухавку і витягнув сім-картку. Цього було цілком достатньо. Бюрократична машина запущена. Щойно вони почнуть копати, то миттєво знайдуть усі підроблені батьком довідки в електронній системі.
Після цього я зловив таксі і поїхав прямо до центрального управління поліції. Чергова на вході, сувора жінка у формі, уважно вислухала мою коротку заяву і викликала чергового слідчого. За десять хвилин до холу вийшов чоловік років сорока з втомленими, але дуже розумними очима. Він представився майором Мельником і провів мене до невеликої, тьмяно освітленої кімнати для допитів.
Я розповів йому все як на духу. Про мій вигаданий діагноз, про жахливу реакцію родини, про підроблені документи для тіньових кредиторів, і про ту дивну ранкову каву, яку мені так дбайливо приготувала рідна мати. Я показав на екрані смартфона фотографії білого осаду і дістав із рюкзака запечатаний пакетик із залишками. Майор Мельник слухав не перебиваючи, лише зрідка щось швидко нотуючи у своєму потертому блокноті.
— Ми вам обов’язково допоможемо, Артеме, — сказав він, важко зітхнувши і уважно подивившись мені в очі. — Але ви маєте розуміти специфіку нашої роботи. Щоб довести в суді звинувачення в шахрайстві та замаху на життя, нам потрібно спіймати їх на гарячому. Тільки минулих записів чи ваших слів недостатньо для міцної справи.
Ми детально обговорили наш спільний план дій. Дорогою додому я заїхав у свій пентхаус на Печерську. Там я надійно сховав найцінніше: справжні медичні документи з військового госпіталю (де було чорним по білому вказано, що я абсолютно здоровий), оригінали банківських виписок із моїм бонусом, ключі та документи на новий автомобіль і всі мої військові нагороди. Я зачинив сейф із полегшенням. Якщо в батьківському домі почнеться справжнє пекло, моє реальне життя буде в цілковитій безпеці.
Наступного дня мама підійшла до мене з надзвичайно стурбованим виразом обличчя.
— Синку, у тебе на тумбочці стільки різних препаратів… Давай я допоможу тобі організувати їх прийом, щоб ти бува не плутався в дозах, — ласкаво запропонувала вона.