Мій адвокат виявився справжнім профі. Він уклав вигідну угоду з юристами Управління соціальних гарантій. Вони погодилися не висувати проти мене кримінальних звинувачень за подачу фіктивних медичних даних. Натомість я мав стати головним свідком проти батька, який здійснив реальний кіберзлам державної системи. Проте мені все ж довелося сплатити дуже серйозний адміністративний штраф за введення органів в оману. Це з’їло чималу частину мого американського бонусу, але я вважав, що це абсолютно адекватна ціна за мою свободу і спокій.
Через два тижні мені подзвонили з невідомого номера. Якийсь хрипкий голос повідомив, що арешт двох колекторів біля мого будинку зовсім не скасовує батькового боргу, і запропонував мені “по-хорошому” все закрити. Я мовчки записав цю розмову і передав файл Мельнику. Слідчий запевнив мене, що вони вже активно накривають усю їхню підпільну мережу, але порадив бути вкрай обережним. Того ж дня я встановив у своєму пентхаусі важкі броньовані двері, найсучаснішу систему сигналізації і камери відеоспостереження. Перший час кожен несподіваний звук у коридорі змушував мене здригатися, але поступово тривога почала відступати.
Я перетворив свій новий пентхаус на справжній, затишний дім. Купив нормальні меблі, розвішав на стінах фотографії зі служби — там були втомлені, але щирі обличчя хлопців, які насправді й були моєю єдиною справжньою сім’єю.
За порадою Назара я знайшов хорошого психотерапевта, яка спеціалізувалася на важких сімейних травмах і ПТСР. На нашому першому сеансі я дуже довго не міг пояснити їй, що саме я відчуваю. Радість, що взагалі вижив на фронті? Пекучу провину за свій жорстокий обман? Чи глибоку скорботу за родиною, яку втратив назавжди? Вона уважно вислухала мене і сказала, що всі ці емоції — це абсолютно нормально. Що травма зради не має чітких правил чи інструкцій, і ми будемо крок за кроком вчитися жити з цим далі.
Одного теплого вечора до мене в гості приїхав Назар. Ми сиділи на відкритому балконі, пили безалкогольне пиво і мовчки дивилися на яскраві вогні нічного Києва. Ми вперше за довгий час не обговорювали суди, адвокатів чи поліцію.
Я зізнався йому, що іноді мені сняться дивні сни. Сни, де родина щиро радіє моєму поверненню з фронту, де мама пече пироги, а батько тисне мені руку. Сни, де всього цього жаху з грошима і замахом ніколи не було.
— Усі нормальні люди хочуть, щоб їхня родина їх любила, Артеме, — тихо і дуже мудро сказав Назар, дивлячись на вогні Печерська. — Це закладено в нас самою природою. І те, що твої родичі виявилися гнилими зсередини, зовсім не робить тебе дурнем за те, що ти до останнього сподівався на інше.
Минуло кілька місяців. Судові засідання ще тривали, витягуючи нерви, але я вже вибудував свій новий, міцний світ. Я влаштувався на неповний робочий день у столичний Ветеранський хаб. Я допомагав іншим хлопцям з оформленням складних паперів і пошуком толкових юристів. Мені було спокійно і комфортно працювати серед тих, хто розумів мене з півслова, без жодних зайвих пояснень чи жалюгідних поглядів.
А той старий дешевий диктофон-годинник, куплений у будівельному гіпермаркеті, і досі лежав у верхній шухляді мого робочого столу. Він слугував мені німим нагадуванням про одне дуже важливе правило: довіру більше ніколи не можна просто дарувати людям через кровні зв’язки. Її треба заслужити вчинками.
Я не міг сказати, що був абсолютно щасливим. Рани ще надто свіжі. Але я точно був у цілковитій безпеці. І зараз цього міцного фундаменту мені було цілком достатньо, щоб будувати своє справжнє життя далі.