Всі присутні у вітальні здивовано перезирнулися. Я дуже важко, спираючись руками об коліна, підвівся зі свого місця і повільно пішов відчиняти. На порозі стояла пані Наталія, старша інспекторка з «Національного управління соціальних гарантій». Вона була одягнена в суворий діловий костюм і міцно тримала в руках пухку картонну теку з документами. Коли я провів її до вітальні, повітря в кімнаті ніби миттєво заледеніло.
Фальшива, солодка посмішка моєї мами в ту ж секунду зникла з її обличчя. Батько різко пополотнів і буквально втиснувся спиною в м’яке крісло, ніби намагаючись злитися з оббивкою. Пані Софія розгублено дивилася на нову, незаплановану гостю, не розуміючи, що відбувається.
— Доброго дня, — суворо і холодно привіталася Наталія, сідаючи на вільний стілець навпроти батька. — Я прийшла обговорити дуже серйозні фінансові порушення у справі вашого сина. Наш відділ кібербезпеки виявив, що електронні ключі до його кабінету ветерана були скомпрометовані. Хтось систематично підробляв документи і подавав заявки від імені Артема.
Батько почав сильно заїкатися, з його зморшкуватого лоба градом покотився холодний піт.
— Я… я просто допомагав йому з паперами… Він же дуже хворий! Він нічого не розуміє в цих реєстрах! — спробував виправдатися тато.
— Тоді поясніть мені, чому останній вихід із системи фіксувався о другій годині ночі, а кошти з його рахунку намагалися перевести на реквізити невідомих третіх осіб? — сталевим голосом запитала інспекторка, відкриваючи свою теку.
І саме в цей момент нерви Діани не витримали. Здавалося, струна, яка тримала їхню змову, гучно луснула.
— Це все ти винен, ідіоте! — істерично крикнула сестра, вказуючи тремтячим пальцем прямо в обличчя Артуру. — Це ти зі своїми геніальними ідеями змусив батька позичати ті бандитські гроші і лізти в державну систему!
Артур, який явно встиг “хильнути” для хоробрості ще до початку цієї зустрічі, раптом підскочив на ноги і голосно, зневажливо розсміявся на всю кімнату.
— Я змусив?! Та ви всі тут спали й бачили, коли він уже нарешті відкинеться! — закричав Артур, розмахуючи руками в повітрі. — Ми ж уже все до копійки розпланували! Твоє розкішне весілля, мій новий позашляховик, батькові космічні борги! Ви ж самі мені казали, що він все одно здохне з дня на день, то яка до біса різниця, коли брати гроші?!
У вітальні запанувала абсолютно мертва, дзвінка тиша. Інспекторка Наталія і пані Софія завмерли на своїх місцях, шоковані почутим. Софія, як досвідчений соціальний працівник, повільно перевела свій погляд на мою матір.
— Ви… скажіть чесно, ви давали йому якісь препарати без призначення лікаря? — дуже тихо, але надзвичайно чітко запитала вона, бо її професійний інстинкт уже бив на сполох.
Мати закрила обличчя руками і почала істерично, крізь сльози виправдовуватися:
— Я просто хотіла, щоб він більше спав і не мучився! Я ж нічого такого не робила, я тільки додавала йому трохи сильних седативних у ранкову каву, щоб йому не було так боляче дихати! Я ж його рідна мати, я хотіла як краще!
Пані Софія швидко записала ці слова у свій блокнот акуратним, твердим почерком. Усі карти нарешті були відкриті. Моя родина щойно, з власної дурості та паніки, добровільно зізналася в шахрайстві, підробці державних документів та спробі отруєння. І все це — у присутності двох офіційних, незалежних свідків.
І саме в цю ідеальну секунду вхідні двері з гуркотом відчинилися. До вітальні швидким, впевненим кроком зайшов майор Мельник у супроводі трьох озброєних поліцейських у формі.
Правоохоронці діяли надзвичайно спокійно, чітко і з холодною професійністю. Вони миттю розосередилися по периметру кімнати. Один офіцер підійшов до розгубленого батька, інший став поруч із мамою, третій надійно заблокував вихід для Артура. Слідчий Мельник показав своє посвідчення і гучно, на весь будинок заявив, що зараз усі вони будуть затримані та доправлені до центрального управління для офіційного допиту.
Мама зірвалася на дикий крик, благаючи пояснити, що взагалі відбувається, і стверджуючи, що це якась жахлива помилка. Батькове обличчя стало сірим, мов попіл у каміні; він просто безсило осів у кріслі, порожнім поглядом дивлячись у стіну. Артур почав агресивно качати права і кричати, що вимагає свого адвоката, але поліцейський жорстко, проте абсолютно в рамках закону, осадив його, поклавши важку руку йому на плече і наказавши замовкнути.
Тільки Діана не кричала. Вона стояла як вкопана і невідривно дивилася прямо на мене. І я чітко побачив в її очах ту саму секунду, коли всі пазли цієї гри склалися в її голові. Її шок змінився на глибоке усвідомлення, а потім на люту, пекучу ненависть. Вона все зрозуміла. Зрозуміла, що вмираючий брат був лише ілюзією. Що я був абсолютно здоровим і просто підлаштував усе це, щоб знищити їх.
Рівно о 14:30 шурхіт важких шин по гравію змусив усіх мимоволі повернути голови до вікна. До нашого двору під’їхав той самий тонований позашляховик. З нього впевнено вийшли двоє кремезних чоловіків у шкіряних куртках — ті самі кримінальні ділки, які приїхали забирати батьків борг. Але щойно вони зробили кілька кроків до хвіртки, поліцейські з групи захоплення, які весь цей час чекали в засідці на вулиці, миттєво перехопили їх.
Один із бандитів спробував чинити збройний опір, але його блискавично повалили на капот машини, жорстко заклавши руки в кайданки. Як виявилося трохи пізніше, цей чоловік уже два роки перебував у всеукраїнському розшуку за рекет. Величезна проблема з небезпечними кредиторами мого батька щойно була вирішена правоохоронною системою України.
Побачивши бандитів у кайданках через вікно, мама заридала ще дужче. Мабуть, саме в цю мить до неї дійшло, що її геніальний план використати мою смерть для закриття боргів остаточно і безповоротно провалився.
Наступні кілька годин мій рідний дім нагадував місце злочину з популярних детективних серіалів. Прибули криміналісти з валізками. Вони ретельно фотографували кожну деталь у вітальні, акуратно пакували баночки з моїми таблетками у спеціальні пластикові пакети для доказів. Особливу увагу вони приділили тому самому пакетику із залишками кави, який я передав їм ще напередодні. Майор Мельник обережно вилучив мої приховані камери та диктофони. На моє превелике диво, він зовсім не сварив мене за самодіяльність, а лише схвально, з повагою кивнув.
Інспекторка Наталія та соціальна працівниця Софія прямо там, на нашій кухні, давали свої перші офіційні свідчення. Дві жінки, які просто прийшли виконувати свою рутинну роботу, несподівано стали головними свідками обвинувачення у гучній кримінальній справі.
Мене ж повезли до управління в машині Мельника. У знайомій кімнаті для допитів я дав максимально розгорнуті свідчення під відеозапис. Я розповів усе з самісінького початку: від великоднього шоку і фальшивого діагнозу до збору доказів і створення недільної пастки. Коли я нарешті закінчив, слідчий втомлено відкинувся на спинку свого стільця і потер очі.
— Артеме, послухай мене уважно. Тобі потрібен дуже хороший адвокат, — серйозно сказав він. — Ти жертва жорстокого замаху і фінансового шахрайства з боку найближчих родичів, це беззаперечний факт. Але твоя свідома брехня державним органам щодо стану свого здоров’я… Це теж правопорушення. Повір мені, адвокати твоєї родини точно спробують використати цей факт проти тебе в суді.
Наступні тижні перетворилися для мене на суцільний, виснажливий юридичний вир.
Суд обрав запобіжні заходи для всієї родини. Мамі категорично відмовили у внесенні застави. Прокурор надав залізобетонні докази того, що вона свідомо, маючи доступ до препаратів, намагалася отруїти сина сумішшю седативних. Суддя визнав її небезпечною для суспільства і відправив просто до столичного СІЗО. Дивитися, як мою матір виводять із залу суду в кайданках під конвоєм, було фізично боляче, незважаючи на те, що вона бажала моєї смерті.
Батька, Артура та Діану випустили під величезну грошову заставу, яку їм частково допоміг зібрати батьків брат, продавши свою дачу. Їх офіційно звинувачували у злочинній змові, шахрайстві та підробці державних документів. Суд видав надзвичайно суворі обмежувальні приписи: відтепер ніхто з них не мав права наближатися до мене, телефонувати чи навіть передавати повідомлення через третіх осіб.
Тим часом мій старий телефон просто розривався від дзвінків. Далекі родичі, дядьки, тітки й двоюрідні брати дзвонили безперестанку. Одні істерично кричали в слухавку, що я бездушний психопат, який запроторив за ґрати власних батьків. Інші, навпаки, казали, що завжди здогадувалися про гнилу сутність моєї сім’ї. Наш родинний чат у Viber перетворився на токсичне поле бою. Зрештою, я просто вимкнув цей старий апарат назавжди. Я купив новий номер, який дав лише своєму адвокату, слідчому Мельнику та побратиму Назару.