Я уважно вислухала її. Я дозволила її тихим, болючим словам луною відбиватися від стін нашої вітальні, падаючи на підлогу, наче важкі камені. Потім я просто обійняла свою дитину і дозволила тиші сказати все за нас. Соня зрештою заснула, так і не знявши ту гарну легку куртку, яку одягла спеціально, щоб справити враження на родину в цей святковий вечір.
Коли в квартирі нарешті запанувала абсолютна тиша, я ще довго сиділа на кухні, дивлячись на порожнє місце за столом, де мала б стояти її Великодня тарілка. У моїй голові, наче у старому кіноапараті, прокручувалася кожна квитанція про оплату кредиту за їхній будинок. Кожна платіжка за газ, кожен чек з аптеки, кожне мамине «це ж тільки цього разу, Катрусю», яке непомітно перетворилося на «ти нам зобов’язана».
Проблема була не в тому, що їм забракло місця у будинку на сто квадратних метрів. Проблема полягала в тому, що в них остаточно закінчилася совість і елементарна вдячність. І вони використали мою дитину, щоб передати мені це повідомлення. Саме тієї ночі всередині мене щось клацнуло. Перегорів останній запобіжник. Більше жодних виправдань, жодних дипломатичних перемовин чи спроб бути хорошою донькою. Я навіть не роздумувала, чи варто мені діяти. Питання було лише в тому, як швидко я це зроблю.
Ми майже не розмовляли дорогою до Білогородки наступного ранку. Була Великодня неділя. Мій чоловік мовчки вів машину, поклавши вільну руку мені на коліно, наче заземлюючий дріт. Це не приносило якогось особливого заспокоєння, але давало відчуття надійної опори. Цього було цілком достатньо.
Ранок після Великодньої ночі завжди має ту особливу, дзвінку тишу, коли здається, що весь світ завмер, відсипаючись після нічної служби і важкого розговіння. Я щиро сподівалася, що їхнє подвір’я буде порожнім. Але дива не сталося.
Біля паркану та у дворі досі стояли дві зайві машини. Одну з них я одразу впізнала — це був кросовер Аліни. Інша, скоріш за все, належала комусь із троюрідних братів, які вирішили залишитися після свята, щоб доїдати домашню ковбасу та крашанки.
Ми вийшли з машини. Я міцно стискала в руках цупкий білий конверт. Я не спала майже дві доби. Виснажлива зміна в реанімації, сльози Соні, самотній шматок хліба на кухонному столі, який я так і не змогла викинути. Усе це гуло в моїй голові, наче високовольтна лінія.
Я підійшла до хвіртки і натиснула на дзвінок. Почекала. Ніхто не вийшов. Я подзвонила ще раз, довшим і наполегливішим сигналом. Потім голосно постукала у металеві ворота. Тиша.
— Давай просто залишимо це тут, — м’яко запропонував чоловік, торкаючись мого плеча.
Я постояла ще якусь мить, вдивляючись у зашторені вікна будинку, за який я платила кожен божий місяць, і мовчки кивнула. Я обережно просунула конверт у щілину поштової скриньки так, щоб його було добре видно і вітер не зміг його забрати.
Ми вже розвернулися і я саме відкривала дверцята нашої машини, коли почула знайомий звук. Рипнули вхідні двері. Потім пролунали човгаючі кроки по плитці на ґанку.
Я обернулася. На поріг вийшла моя мати, Ганна Василівна. Вона була загорнута у свій улюблений пухнастий халат неймовірно яскравого кольору — з тих речей, про які вона любила хвалитися сусідкам, розповідаючи, як вигідно купила його на розпродажі.
Вона невдоволено підійшла до паркану, помітила білий конверт, витягла його і недбало надірвала край. Її обличчя, спочатку просто сонне і роздратоване, раптом стало абсолютно порожнім. Потім зблідло до кольору крейди. А через секунду вона закричала так, що з сусідньої яблуні злетіла зграя горобців.
— Вікторе! — її голос зірвався на істеричний вереск, наче струна, що лопнула. — Вікторе, негайно йди сюди! Вона нас виганяє! Ця невдячна дівчисько викидає нас на вулицю!
Мій батько з’явився на порозі в пом’ятих домашніх штанах і майці.
— Якого біса тут відбувається, Ганно? Чого ти галасуєш на все село? — гаркнув він.
Слідом за ним вирисувалася Аліна. Вона була у своїх дорогих шовкових піжамах, обома руками тримаючи велику чашку з кавою, наче сподівалася на затишний святковий ранок у родинному колі.
— Мам, що там таке?
Мати різко обернулася в наш бік і вказала на мене пальцем, що тремтів від люті. Вона дивилася на мене так, ніби я була бродячим псом, який щойно нагадив на її ідеально вимитий ґанок.
— Ах ти ж невдячна, безсердечна…