Ми сіли в машину і рушили з місця ще до того, як я встигла почути повну версію її прокльонів. Це не мало жодного значення. Я напам’ять знала всі її найкращі хіти.
Поки ми доїхали до наших Позняків, мій телефон уже вібрував без зупинки. Я ігнорувала дзвінки. Але він продовжував розриватися. Після шостого поспіль дзвінка я все ж таки натиснула кнопку відповіді.
— Як ти смієш?! — заверещала мати в трубку. Жодного «привіт». Жодної паузи на вдих. Навіть найменшої спроби зобразити фальшиву стурбованість тим, як доїхала вночі Соня. — Ти зовсім з’їхала з глузду зі своїми амбіціями!
Я відвела телефон подалі від вуха. Навіть на такій відстані було чути, як на задньому фоні горлає батько.
— Якщо ти це зробиш, у тебе більше немає батьків! Ти нам не донька! — ревів він басом.
Вони навіть не запитали «чому». Вони не запитали, що саме сталося вчора ввечері. Вони жодного разу не згадали ім’я своєї онуки. Ні разу. Я просто мовчки скинула виклик.
Вони продовжували дзвонити. Аліна перейшла на повідомлення в месенджері. Одне з її послань було просто геніальним: «Це знищить твою репутацію. Подумай про свою кар’єру лікаря. Що скажуть люди?». Ох, сестричко. Моїм пацієнтам у реанімації абсолютно байдуже, де живуть мої токсичні родичі, поки я рятую їхні життя.
До вечора мій телефон нагадував гаджет підлітка після дуже гучного і брудного розставання. Тридцять два пропущені дзвінки. Чотирнадцять гнівних повідомлень. Три голосові. Одна з троюрідних сестер навіть мала нахабство написати: «Я, звісно, не лізу у ваші справи, але це занадто жорстоко. Мати в тебе лише одна».
Я не відповіла жодному з них. А наступного ранку у мої двері наполегливо постукали. Я глянула у вічко. Ну звісно. Це була моя мати власною персоною.
Вона стояла на моєму поверсі в тому самому пухнастому халаті, накинутому поверх якогось одягу. У руках вона стискала мій лист з офіційною вимогою про виселення. Папір був зім’ятий і злегка вологий, ніби вона жмакала його в кулаці всю дорогу від Білогородки до Києва. Я повільно відчинила двері, але навіть не подумала відійти вбік, щоб запросити її всередину.
Вона не стала чекати запрошення.
— Ти справді це робиш? — просичала вона, дивлячись на мене з неприхованою ненавистю. — Після всього, що ми для тебе зробили? Після того, як ми тебе виростили?
Я дозволила її словам повисіти в повітрі кілька секунд. Потім дуже тихо і дуже чітко запитала:
— Ви маєте на увазі будинок, який я для вас купила і за який плачу роками? Чи рахунки за газ і світло, які я оплачую щомісяця? А може, ви говорите про повне медичне забезпечення в найкращій клініці столиці, бо ваша безкоштовна медицина вас не влаштовувала?
Вона здригнулася. Буквально на частку секунди. Але миттєво взяла себе в руки, і її погляд знову став гострим і колючим.
— Ми дали тобі життя! Ми вивели тебе в люди!
— Ви навіть не дозволили моїй дитині поїсти після довгої дороги на свято, — рівним голосом відповіла я.
Це змусило її замовкнути. Ненадовго. Але вона швидко знайшла виправдання, як і завжди.
— Не роби з мухи слона і не влаштовуй драм. У нас просто не вистачило вільних стільців, от і все.
— У вас за столом сиділо двадцять вісім людей, — сказала я, дивлячись їй прямо в очі. — Навіть сусідам знайшлося місце на Великдень. Але не рідній онуці.
Її губи перетворилися на тонку, злу лінію.
— Я відправила цей офіційний лист не для того, щоб бути жорстокою, — додала я. — Але якщо ви щиро вірите, що можете ставитися до Соні як до сміття, яке можна просто виставити за двері…
— Ой, заради Бога! — раптом вибухнула вона, знову переходячи на крик. Вона активно замахала руками. — Припини робити з нас якихось монстрів! Це ти зараз руйнуєш власну сім’ю через дурне непорозуміння з місцем за столом! І тепер ти маєш нахабство погрожувати власним батькам виселенням?!
Вона підняла догори зім’ятий лист, демонструючи його мені, як головний доказ у суді. А потім — і я присягаюся, це виглядало як дуже погана театральна постановка — вона демонстративно розірвала його навпіл. Вона просто стояла на моєму порозі і рвала офіційний нотаріальний документ на дрібні шматки, щиро вірячи, що цей жест магічним чином зупинить юридичний процес.
— Ось так, — з переможною посмішкою заявила вона, кидаючи обривки мені під ноги. — З цим покінчено. А тепер слухай сюди: якщо ти хочеш, щоб ми тебе пробачили, ти повністю оплатиш той IT-кемп для Мілани. І припиниш ці свої смішні дитячі істерики.
Вона посміхалася так самовпевнено, ніби щойно геніально вирішила всі наші проблеми.
Я нічого не сказала. Бо саме в цю секунду я зрозуміла найстрашнішу річ: вони ніколи в житті не сприймали мене серйозно. Ні на секунду. Ані тоді, коли я була дитиною з книжками. Ані тоді, коли я стала шанованим лікарем. Ані навіть зараз, стоячи на моєму порозі.