Голос Руденка пролунав глухо, наче з порожньої бочки:
— Це… це звинувачення базується на сфабрикованих цифрових слідах.
— Ці докази були зібрані одним із наших найкращих оперативників протягом трьох місяців безперервного спостереження, — крок уперед зробив ще один генерал. На його грудях виблискували орденські планки, що розповідали історію десятків операцій, про які ніколи не напишуть у підручниках з історії. — Підполковник Воронова була інтегрована в структуру вашого об’єкта ще в серпні. Вона моніторила. Документувала. Збирала доказову базу, яка витримає найсуворіший аудит. Кожне ваше завантаження файлу. Кожна фінансова транзакція. Усе це збережено на серверах, про існування яких ви навіть не здогадувалися. На серверах, створених саме для того, щоб захистити дані від таких “господарів”, як ви.
Старший лейтенант Хмара дивився на Олену так, ніби бачив її вперше в житті. І в певному сенсі так воно і було. Підрядниця, з якої він так відкрито насміхався. “Сіра миша”, чию компетентність він ставив під сумнів щодня. Жінка, яку він погрожував відправити до пральні.
Усе в ній було справжнім. Усе було реальним. Просто зовсім не так, як він собі це уявляв.
— Ви весь цей час були офіцером розвідки… — голос лейтенанта зірвався. Вагар його власних вчинків і слів раптом навалився на нього бетонною плитою. Усі ті мемчики в чаті. Усі ті зверхні накази. — Пані підполковнику, я… я дуже перепрошую.
— Поговоримо про це пізніше, лейтенанте, — холодно, але без злості відрізала Олена. — Просто зараз мені потрібно, щоб ви закінчили вивантаження логів. У нас залишилося тридцять чотири хвилини до зупинки серверів. Генерал-майору Харченко потрібно побачити повну картину. Включно з роллю генерала Корнієнка.
Температура в диспетчерській, здавалося, впала ще на кілька градусів. Кілька офіцерів нервово перезирнулися. Прізвище Корнієнка мало величезну вагу. Генералів такого рівня не звинувачують просто так. Не без доказів, настільки залізобетонних, що їх неможливо піддати сумніву.
Вираз обличчя генерала Харченко не змінився, але в її очах з’явилося щось нещадне. Щось крижане і абсолютно безжальне.
— Детальніше.
Хмара вивів на центральний монітор таблицю кореляції. Його руки все ще злегка тремтіли, але пальці літали по клавіатурі безпомилково.
— Ось схема подвійного доступу. Руденко і Корнієнко діяли в абсолютній координації. Змінений розвідувальний брифінг… Той самий маршрут конвою на Близькому Сході, який завів групу підполковника Воронової в зону ураження. Це були не просто цифри. Це була масштабна мережа зради на найвищому рівні.
— Генерал-лейтенант Корнієнко керував цією схемою від самого початку, — тон Олени став суто оперативним, як під час доповіді після бою. — Саме він завербував Руденка. Він забезпечив контакти з тіньовими брокерами “Апекс Сек’юрити”. Він робив усе, щоб внутрішні антикорупційні перевірки ніколи не добиралися до суті. А коли ви ініціювали операцію “Суверенний привид” і вам знадобився “загиблий” оперативник для глибокого впровадження, він особисто запропонував мене. Він посадив мене сюди, щоб я спіймала Руденка, поки сам Корнієнко залишався б у безпеці на посаді наглядача.
— Де зараз Корнієнко? — різко запитала Харченко.
Полковник Борисенко перевірив свій планшет. Його голос був напруженим:
— Він залишив будівлю Генерального штабу за двадцять хвилин до активації протоколу ізоляції. Дуже зручний збіг.
— Це не збіг, — Олена подивилася Харченко просто в очі. — Його попередили. Хтось у вашій командній структурі злив йому інформацію. Він знав про моє часове вікно виходу на зв’язок. Знав, коли треба зникнути.
Щелепа Харченко напружилася — єдина видима ознака тієї люті, що вирувала всередині.
— Ми розберемося з цим у Києві. А просто зараз ми пакуємо Руденка. А потім кидаємо всі сили на пошук Корнієнка.
Вона кивнула бійцям спецназу. Ті рушили вперед. Діяли вони професійно і безжально. Зачитали Руденку права, вилучили його табельну зброю і заклали руки за спину. На його зап’ястях клацнули важкі сталеві кайданки. Не ті пластикові стяжки, які використовували проти підрядників. Це були справжні кайданки для особливо небезпечних державних злочинців. Офіційно. Законно. Неминуче.
Коли Руденка вели до дверей, він раптом зупинився. Повернув голову і востаннє глянув на Олену. Він шукав у її очах щось — можливо, відповіді. Можливо, співчуття. Або просто хотів зрозуміти, як його зміг переграти хтось, кого він навіть не вважав за людину.
— Як довго ти це планувала?
— Відтоді як отямилася в польовому шпиталі і зрозуміла, що хтось продав координати мого конвою, — рівно відповіла вона. — Відтоді як я дізналася, що елітні групи не гинуть від “випадкових” засідок.
Вона витримала паузу, дозволяючи цим словам осісти в його свідомості.
— Два роки, пане генерале. Два роки я жила як мертва. Два роки шукала тих, хто вбив мою команду. І три останні місяці я спостерігала за тим, як ви власноруч доводите мені свою ницість.
Його вивели. Важкі двері зачинилися, і цей звук гулуною відлунив у раптом спорожнілому просторі кімнати.
Олена дістала свій справжній планшет. Товстий, захищений військовий девайс із рівнем шифрування, який перетворював комерційні системи на дитячі іграшки. Вона відкрила файл, який збирала крапля за краплею всі ці місяці.
— Пані генерал-майоре, ця мережа набагато більша за Руденка і Корнієнка. Мій прихований аудит виявив ще шістнадцять офіцерів на шести різних базах. Чотирьох приватних підрядників. І двох народних депутатів, які отримували відкати за лобіювання тіньових оборонних контрактів.
Вона розвернула екран так, щоб Харченко могла побачити дані.
— Я задокументувала все. Патерни доступу. Фінансові перекази через криптогаманці. Перехоплення зв’язку. Усе тут. Готово до передачі в прокуратуру.
Генерал-майор Харченко уважно вивчала планшет. Її обличчя залишалося кам’яним, але в очах промайнуло щось схоже на гордість. І водночас гірке усвідомлення того, наскільки глибоко пустила коріння ця пухлина.
— Підполковнику, у мене є до вас запитання. Ви провели під прикриттям стільки часу. Життя “привида” виснажує. Ви можете зупинитися прямо зараз. Взяти посаду в штабі в Києві. Або піти викладати в Національний університет оборони. Ніхто вам і слова не скаже. Ви заслужили право на нормальне життя.
— За всієї поваги, пані генерале, я піду викладати лише тоді, коли кожен, хто продавав розвіддані і кров наших бійців, опиниться у в’язниці. І не раніше, — голос Олени був твердим, як сталь. Жодних вагань. — Одного разу ви вже використали мене як наживку. І це спрацювало. Тепер ми використаємо арешт Руденка, щоб змусити Корнієнка нервувати. Нехай думає, що розслідування зупинилося на цьому рівні. І тоді ми подивимося, скільки помилок він зробить, намагаючись замести сліди.
— Це гра в довгу. Вона може розтягнутися на роки.
— Я чудово це розумію. І я робитиму те, що повинна, стільки, скільки буде потрібно.
Другий генерал злегка усміхнувся.
— У неї ваша впертість, Галино, — тихо сказав він. — Ось що буває, коли вербуєш таких одержимих справою людей.
Харченко не стала заперечувати.
— Завтра ми проведемо брифінг щодо подальших кроків. А на сьогодні ви знову офіційно підполковник Воронова. Насолоджуйтеся цим, поки є можливість.
— Так точно. Дозвольте йти?
— Вільні.
Олена віддала честь і розвернулася до виходу. Але зупинилася, коли назустріч їй зробив крок головний майстер-сержант Гаврилюк. Старий вояка, який розкусив її легенду від самого початку.
— Пані командир, дозвольте звернутися?
— Дозволяю, майстер-сержанте.
— Те татуювання… Ваш специфічний хват контролера. Ваш ритм дихання… Я розумів, що щось тут не так, але до останнього не міг скласти пазл.