Олена спокійно опустила розірваний рукав. Без поспіху. Без метушні. Так, ніби розкриття секретних знаків розрізнення перед натовпом людей було саме тим, що вона й планувала зробити.
— Ви хотіли доказів, пане генерале. Ось вони.
— Це не докази! Це малюнок на шкірі! Можливо, вкрадений дизайн!
— Тоді перевірте його, — вона повільно потягнулася до внутрішньої кишені.
Кожна пара очей у диспетчерській невідривно стежила за її рукою.
Вона дістала картку. Але це був не той білий пластик підрядника компанії “ТехНовації”. Це було щось інше. Темно-зелений фон, щільна червона смуга по верхньому краю. Голографічний тризуб, що переливався під світлом ламп, і вбудований чіп.
— Прямий доступ рівня Генерального штабу, — спокійно сказала Олена, простягаючи картку Ковалю. — Спеціальний допуск ГУР. Серійний номер на цій перепустці збігається з ідентифікатором мого підрозділу. Пропустіть через ваш термінал. Ваша власна система безпеки це підтвердить.
У Коваля тремтіли руки, коли він брав перепустку. Він вставив її у зчитувач закритого каналу. Система завмерла. Обробка запиту тривала набагато довше, ніж звичайна перевірка. Сервер встановлював прямий, глибоко зашифрований канал зв’язку з базами даних, про існування яких більшість офіцерів у цій кімнаті навіть не здогадувалися.
Раптом екран спалахнув зеленим. А потім вивів інформацію, яка змусила всіх у диспетчерській перестати дихати.
«Підполковник Олена Воронова. Спецпроєкт “Суверенний привид”. Статус: Активна. Рівень допуску: Цілком таємно + Спеціальний доступ. Підрозділ: [ВИДАЛЕНО]»
Автоматично відкрилося друге вікно. Офіційне фото з особової справи. Та сама жінка. Трохи молодша. У повному тактичному спорядженні, з шевроном, що відповідав татуюванню на її руці. Поруч із нею стояли двоє вищих керівників силових відомств України, чиї обличчя впізнав би кожен, хто хоч іноді читає новини.
Третє вікно розгорнуло витяг з послужного списку. Текст був густо перекритий чорними смугами цензури, але того, що залишилося, вистачало з головою. Дванадцять років вислуги. Десятки бойових виходів. Державні нагороди, зашифровані абревіатурами. Орден Богдана Хмельницького.
А в самому низу сторінки світився офіційний документ.
Свідоцтво про смерть. Датоване двома роками раніше. Місце: Близький Схід. Статус: Загинула під час виконання бойового завдання внаслідок засідки на конвой евакуації.
Голос полковника Борисенка прозвучав глухо, наче з дна колодязя:
— Ви ж… офіційно мертві.
— Так. Офіційно.
Вона не стала вдаватися в деталі. У цьому не було потреби. Наслідки і так важко повисли у спертому повітрі бункера.
Коваль зблід і вивів на екран ще одну таблицю.
— Пане генерале… Її рівень доступу вищий за будь-кого на цьому об’єкті. Включно з вами. Потрібен наказ Міністра оборони просто для того, щоб відкрити повну версію її профілю.
Руденко втупився в монітори. Він мертвеною хваткою вчепився в край консолі, його кісточки побіліли.
— Це неможливо… Розвідка не проводить таємних операцій на внутрішніх командних пунктах без попередження керівництва бази! Існують статути! Процедури!
— Існують, — Олена зустрілася з його згаслим поглядом. — І одна з таких процедур прямо передбачає таємне впровадження, коли корупція та зрада сягають рівня вищого командування. Коли звичайним слідчим каналам уже не можна довіряти. Коли наші хлопці гинуть на операціях лише тому, що хтось у тилу продає їхні маршрути за крипту.
Головний екран раптом оновився. Прихований аудит системи, який Олена запустила ще вранці і який весь цей час працював у фоновому режимі, завершив свій аналіз. Дані каскадом посипалися вікнами. Логи доступу. Записи транзакцій. Мітки часу. Усе було розфарбовано. Зелений — норма. Жовтий — підозра. Червоний — критичні порушення.
Екран був практично багряним від червоного кольору. І кожна ниточка цих порушень тягнулася до одного-єдиного облікового запису.
— Це фальшивка! — голос генерала втратив свою командирську впевненість, зірвавшись на фальцет. — Це вона! Вона сама підкинула ці дані в мою систему!
— Пане генерале, автентифікація включає біометрію, — голос Коваля став механічним. Він говорив так, ніби зачитував медичний вирок, у який сам не хотів вірити. — Відбиток пальця. Сканування сітківки. Точний час доступу з вашого особистого термінала в зачиненому кабінеті. Це не можна просто “зламати” паролем.
Відкрилося ще одне вікно, демонструючи аналіз кореляцій у реальному часі. Кожен секретний файл, який відкривав Руденко, був зіставлений із розвідувальними звітами про провалені спецоперації та знищені цілі. Кожен збіг підсвічувався жовтим.
Відсоток кореляції стрімко зростав на екрані. 70%. 80%. 93%.
— Пане генерале… — Коваля ледь не нудило. — Ця таблиця показує, що щоразу, коли ви завантажували специфічні тактичні дані, наші операції зазнавали краху протягом наступних 72 годин. Математично неможливо списати таку статистику на простий збіг.
Полковник Борисенко повільно поклав руку на кобуру. Він не діставав зброю. Просто поклав руку.
— Пане генерале, я змушений попросити вас відійти від термінала управління.
— Ви що, збожеволіли?! — Руденко відсахнувся, загнаний у кут, вкритий холодним потом. — Ви всі зараз вірите сфабрикованим логам якоїсь мертвої дівки, перекреслюючи мої тридцять років служби державі?!
— У вас було тридцять років, — крижаний голос Олени розрізав істерику генерала. — Ви побудували кар’єру. Здобули повагу. А потім спустили все це в унітаз, продаючи розвіддані приватній конторі “Апекс Сек’юрити”. Здавали позиції наших операторів. Заради чого? Заради грошей на закордонні рахунки?
На екрані з’явилися нові вкладки. Виписки з офшорних банків. Транзакції. Підставні фірми-прокладки. Усе задокументовано. Усе ідеально підготовлено для трибуналу.
Раптом надворі, крізь товщу бетону, пробився важкий гул. Він наростав з кожною секундою. Вібрація від гвинтів.
Усі присутні мимоволі перевели погляди на екрани зовнішніх камер спостереження.
Чотири урядові гелікоптери “Super Puma” стрімко знижувалися на посадковий майданчик бази. Це не були звичайні транспортники. Це були командні борти, які використовувалися виключно для транспортування вищого генералітету та груп швидкого реагування СБУ.
Обличчя Руденка стало попелястим.
— Кого ти викликала?
— Я нікого не викликала, — Олена спостерігала за тим, як шасі гелікоптерів торкаються бетону. — Протокол зробив це автоматично, коли я пропустила свій сеанс зв’язку о 16:00. Стандартна процедура для агентів під глибоким прикриттям: втрата зв’язку означає компрометацію. Викликається група евакуації та захоплення об’єкта.
Двері гелікоптерів від’їхали вбік. Звідти почали вистрибувати бійці спецназу в повній екіпіровці, а за ними — фігури у штабних формах. Навіть через зернисте зображення камер було видно зірки на їхніх погонах.
Генерали з Києва. І рухалися вони з тією похмурою рішучістю, яка чітко давала зрозуміти: це не дружня інспекція. Це — екзекуція.