Зарозуміла професорка пообіцяла вийти заміж за того, хто розв’яже її задачу. Вона зблідла, коли крейду до рук взяв звичайний прибиральник…

Осінній Київ дихав вогкістю та передчуттям перших серйозних холодів. За високими, ще дореволюційними вікнами головного корпусу Національного Університету Фундаментальних Наук гудів вечірній затор на Берестейському проспекті. Червоні вогні стоп-сигналів розмивалися крізь стікаючі по склу холодні краплі дощу. В аудиторії пахло старим лакованим деревом, вологою крейдою та тією специфічною, густою нервовістю, яка завжди зависає в повітрі перед фінальними іспитами з вищої математики.

Зарозуміла професорка пообіцяла вийти заміж за того, хто розв'яже її задачу. Вона зблідла, коли крейду до рук взяв звичайний прибиральник…

Біля величезної темно-зеленої дошки стояла професорка Соломія Радзєвська. Її бездоганний силует у дорогому, ідеально скроєному брючному костюмі різко контрастував із запиленою академічною буденністю. Вона вивела останній символ надскладного рівняння з театральною граційністю, що межувала з відвертою зверхністю. Це був не просто математичний запис — це була спіраль багатовимірного простору, створена для того, щоб ламати студентські амбіції.

Соломія повільно відступила на крок. З її тонких, ретельно доглянутих пальців зірвався білий крейдяний пил. На губах заграла ледь помітна, хижа посмішка.

— Той, хто зможе це розв’язати, — її голос був тихим, але рознісся аудиторією, як кришталевий дзвін, — отримає мою згоду на шлюб. Прямо тут, на цій кафедрі.

Студенти нервово перезирнулися. Це був специфічний гумор Радзєвської, її фірмовий тест на стресостійкість, що межував із психологічним знущанням. Ніхто з двох десятків найрозумніших магістрів не знав, куди сховати очі.

І ніхто з них не помітив чоловіка біля задніх дверей.

Назар Коваль, університетський прибиральник у вицвілій синій уніформі, завмер над старим пошарпаним лінолеумом. Його швабра зупинилася на півдорозі. Погляд Назара намертво прикипів до рівняння. Воно тягнуло його до себе з непереборною гравітаційною силою, змушуючи забути про всі правила обережності.

— Тензор Рімана… Тільки форма компактна, — слова зірвалися з його губ ледь чутним шепотом, але в абсолютній тиші зали вони прозвучали як постріл.

Соломія різко обернулася. Її сірі очі звузилися, скануючи зухвальця.

— Що ви щойно сказали? — тон її голосу впав до крижаного шепоту.

Назар відчув, як пальці самі собою сильніше стиснули дерев’яний держак швабри.

— Я думаю, що зміг би це розв’язати, — відповів він спокійно, дивлячись прямо на неї.

Професорка Радзєвська абсолютно не звикла до викликів. Тим більше від технічного персоналу. Її життя від самого народження було запрограмоване на інтелектуальну гегемонію. Батько, академік Орест Радзєвський, вважався справжнім титаном вітчизняної теоретичної фізики. Мати, професорка Богдана Радзєвська, колись ледь не довела одну з математичних “Задач тисячоліття”, перш ніж замкнутися в їхньому елітному маєтку під Конче-Заспою. Вона пожертвувала своєю кар’єрою заради єдиної мети — виховання доньки-генія.

Дитинство Соломії проходило в стерильній золотій клітці. Замість казок про Котигорошка їй читали на ніч логічні парадокси. Поки її київські однолітки каталися на скейтах у парку Шевченка, вона слухала, як за антикварним обіднім столом лауреати міжнародних премій обговорюють квантову механіку. Від малої дівчинки вимагали підтримувати цю бесіду на рівних. У двадцять три роки здобути докторський ступінь у Британії було для неї не тріумфом, а виконанням базового, мінімального плану батьків.

Зараз, у свої тридцять, вона правила кафедрою НУФН із непохитною владністю. Соломія навмисно приїжджала до університету о пів на сьому ранку, щоб не перетинатися з прибиральниками. Бачити чужу фізичну працю їй було глибоко некомфортно — батьки міцно вбили їй у голову, що робота руками є ознакою життєвої та інтелектуальної поразки. Але останнім часом її ідеальний світ дав тріщину. Минуло два роки без гучних наукових публікацій. За її спиною ширилися плітки, що “золота дівчинка” вигоріла. Їй до болю потрібна була яскрава перемога.

Траєкторія життя Назара Коваля була кардинально інакшою. Він виріс у тісній “хрущовці” на столичному Відрадному. Його мати, Оксана Коваль, працювала звичайною вчителькою української мови та літератури в середній школі. Саме вона першою помітила, як її син складає звичайні сірники в ідеальні фрактальні візерунки.