Хлопчик лускав алгебраїчні задачі ще до того, як пішов у перший клас. У шістнадцять років він виграв повний грант на навчання в Кембриджі. Назар і досі, заплющуючи очі, бачив ту сцену: як плакала від абсолютного щастя мати на їхній крихітній кухні. Вона роками перевіряла гори зошитів ночами, брала додаткові години для підготовки школярів до ЗНО, економила на одязі та їжі, лише щоб зібрати синові гроші на перший квиток до Британії.
У дев’ятнадцять років Назар став світовою сенсацією — наймолодшим лауреатом престижної математичної премії. Технологічні корпорації пропонували йому контракти з сімома нулями, перед ним відчинялися двері найкращих лабораторій світу. Він мав усе. А потім один телефонний дзвінок перекреслив цей графік назавжди.
Мати знепритомніла прямо під час уроку. Діагноз київських лікарів прозвучав як вирок — рідкісна, неймовірно агресивна пухлина нервової системи. Надію давала лише одна приватна клініка в Женеві, але ціна була астрономічною: двісті тисяч євро лише за стартовий курс експериментального лікування. Без гарантій.
Назар покинув Кембридж того ж вечора. Він терміново розпродав усе, що мав, за безцінь віддав материну квартиру на Відрадному, заліз у кабальні борги до мікрофінансових організацій. Він працював на трьох чорнових роботах у Києві, спав по три години на добу і безпорадно дивився, як найсильніша жінка у його житті згасає на очах. Оксана померла через півроку у звичайній міській лікарні. Крізь туман знеболювальних вона до останнього подиху просила в нього вибачення за те, що “зруйнувала його блискуче життя”.
Це горе не просто зламало його — воно випалило Назара вщент. Він спалив усі свої наукові чернетки на пустирі за корпусом лікарні. Видалив контакти. А свою золоту медаль жбурнув у перший-ліпший сміттєвий бак. Математичний геній Назар Коваль помер того ж дня. Залишився лише мовчазний чоловік із порожнім поглядом, який брався за будь-яку брудну роботу.
І ось, п’ять років потому, він мив підлогу на кафедрі вищої математики — у тому самому університеті, який колись навколішки просив його приєднатися до викладацького складу. Проте цифри ніколи не відпускали його остаточно. Ночами, коли студенти розходилися по гуртожитках, він стояв перед формулами на дошках, пошепки розв’язував їх, а потім мовчки стирав вологою ганчіркою. Ніхто на кафедрі навіть не підозрював, що сміття з їхніх кабінетів виносить геній.
Через три дні після того незручного жарту Соломії, напруга сягнула апогею. Вона вела пару з математичного аналізу для магістрів.
Професорка якраз розписувала на дошці багатоступеневе доведення, коли Назар тихо зайшов в аудиторію, щоб забрати пакети зі сміттям. Вона роздратовано зітхнула, зупинившись на півслові.
— Ви не могли б обрати інший час для своїх процедур? — її голос сотався крижаною зверхністю. — Ми тут узагалі-то займаємося фундаментальною наукою, якщо ви не помітили.
Назар покірно кивнув, опустив очі і розвернувся до дверей. Але його мозок, натренований роками безперервного аналізу, автоматично просканував дошку. Соломія припустилася тонкої, але критичної помилки у своїх виведеннях. Ця помилка руйнувала всю подальшу логіку.
Роки пригнічених інстинктів взяли гору над обережністю.
— У третьому рядку має бути мінус, — спокійно промовив він, навіть не обертаючись.
В аудиторії запанувала мертва тиша. Два десятки голів синхронно повернулися до прибиральника, який щойно виправив їхню непогрішиму викладачку. Повітря натягнулося, мов струна. Соломія миттєво зблідла, а потім її щоки та вилиці спалахнули гнівом.
— Що ви зараз сказали? — процідила вона крізь зціплені зуби.
Назар миттєво усвідомив свою помилку. Вага десятків шокованих поглядів лягла йому на плечі.
— Нічого, Соломіє Орестівно. Перепрошую, я зайду пізніше, — він міцніше перехопив ручку свого пластикового візка.
Але студент на першій парті, Денис, який швидко перевіряв формули на своєму відкритому макбуці, невпевнено озвався:
— Пані професорко… А він має рацію. Там дійсно помилка зі знаком. Трансформація неправильна.
Пекучий сором обпік гордість Радзєвської, наче кислота. Її пальці ледь помітно затремтіли, коли вона повернулася до зеленого полотна. Вона перевірила рівняння. Виправила знак. І не сказала жодного слова. Тиша в кімнаті стала задушливою — студенти фізично відчували сором замість неї.
Вона повільно обернулася до Назара. Її погляд був поглядом пораненої, але вкрай небезпечної пантери.
— Оскільки ви, як я бачу, такий обізнаний експерт із вищої математики, — викарбувала вона кожне слово з нещадною іронією, — то, можливо, розв’яжете те моє рівняння? До вечора понеділка. Розв’яжете — і моя пропозиція щодо шлюбу залишиться в силі.